Глава 6. Смак повернення

Першим повернувся запах. Це не був задушливий, пудровий аромат тріванських лілій, від якого в Олівії останні місяці паморочилося в голові. Це був запах справжнього, дикого життя: гостра нотка річкової води, свіжий кріп, дикий часник і дим від вільхових дров.

Так пахнув Лорвен у найкращі свої дні — ті самі, коли дідусь Алекс брав маленьку Лів у мандрівки долиною. Саме цей аромат зараз лоскотав її ніздрі, переконуючи, що вона не померла.

Олівія повільно розплющила повіки. Стеля була низькою, складеною з масивних балок, на яких сушилися пучки полину та материнки. Щось тепле лежало поруч. Вона ледь поворухнула пальцями — і відчула м’яку шерсть.

Стерх підняв голову. Його очі спалахнули м’яким фіолетовим світлом, і він тихо видихнув, ніби переконуючись, що вона справді тут.

— Віларо?.. — її голос був настільки слабким, що більше нагадував шелест сухого листя. 

— Я тут, люба, я поруч, — Вілара миттєво з’явилася в полі її зору. Замість розкішної сукні на ній була завеликувата чоловіча сорочка, ранена рука була перемотана чистим бинтом.

— Де ми? — Олівія відчула важкість на зап’ясті. Браслет-накопичувач Дарена тьмяно виблискував, забираючи на себе залишки пекучої гарячки. 

— Ми у вежі. Господар тут… він грубий, як неотесана скеля, але він врятував тебе.

Двері прочинилися, впускаючи прохолоду та Філа Гейла з оберемком хмизу. Хлопець побачив розплющені очі Олівії, і його обличчя розквітло щирою усмішкою.

— Ти прокинулась! — вигукнув він. — Дарене! Вона опритомніла!

Олівія примружилась, впізнаючи сонячні іскри в очах підлітка. 

— Філе?.. Невже це ти? Ти так виріс…

За два роки Філ так витягнувся, що Олівія не відразу його впізнала. Різкі вилиці, темне скуйовджене волосся, великі руки в мозолях — він усе більше ставав схожим на старшого брата. Та якщо Дарен дивився на світ холодними смарагдовими очима, то погляд Філа ще світився тією сонячною надією, яку Лорвен давно майже забув. 

Коли він посміхався, вся його підліткова кутастість зникала, поступаючись місцем тій щирості, яка колись змушувала Олівію відчувати, що навіть у найтемніші часи все буде добре. Він був світлим відбитком Дарена в цьому темному, зруйнованому світі.

— Вже майже два роки минуло, Лів. Багато чого змінилося.

— Значить, ми у Дарена? — Олівія завмерла. Вона пам'ятала, як Дарен поїхав до Сільдри, і як вона чекала на його повернення, поки не почався жах із заручинами. — Чому ви тут, а не в місті?

З сіней долинули важкі кроки. Стерх повільно підвівся, насторожено повернувши голову до дверей. Розмова обірвалася сама собою.

Дарен Гейл переступив поріг, тримаючи в руці мокру рибальську сітку. На мить завмер, побачивши розплющені очі Олівії. Пальці на мотузці мимоволі стиснулися сильніше, але вже за мить його обличчя знову стало непроникним.

Він не підійшов ближче. Лише поставив сітку біля стіни й залишився стояти в тіні, ніби між ними й досі лежали ті два роки.

Олівія не могла відвести від нього погляду. Він майже не змінився — лише змарнів, а смарагдові очі стали холоднішими. Хотілося сказати бодай щось, але слова застрягли в горлі. Вона лише міцніше стиснула край ковдри й опустила очі.

На мить здалося, що він ось-ось щось скаже. Та натомість лише відвів погляд. 

— Філе, дай їй поїсти, — коротко кинув Дарен. — Ріку, допоможи мені з уловом.

Філ налив у дерев’яну миску запашну юшку. 

— Дякую, Філе, — прошепотіла Олівія. — Мені здавалося, я більше ніколи не відчую цього смаку.

— Не розслабляйся. Твій прихід сюди — це приціл на нашій спині. Їж. Набирайся сил. Завтра поговоримо, чому ти повернулася, коли Лорвен майже догорів. 

***

У той самий час, за сотні миль від запаху кропу та річкової води, у холодних залах Ауреля пахло зовсім інакше — гострим озоном, розпеченим металом та парафіном.

Кабінет Радника Віларда був занурений у напівтемряву, яку не могло розігнати навіть денне світло, що пробивалося крізь високі вузькі вікна. Воно лише робило тіні глибшими, підкреслюючи сувору геометрію кімнати.

Вілард стояв біля масивного столу, спершися долонями об холодний камінь. Він не кричав. Він почав тихо, і в цій тиші було більше загрози, ніж у будь-якому крику.

— За три дні, відколи зникла князівна, Джерело дало сім неконтрольованих викидів. А ти весь цей час розважався зі своїми фрейлінами.  — Вілард не піднімав голосу, але кожне слово падало, як крапля розплавленого свинцю.

Мальрік не відповів одразу. Він стояв біля вікна, дивлячись на затягнуте хмарами небо Ауреля. 

— Вона не могла просто зникнути, — промовив він нарешті, стримано, але в голосі вже з’явилася напруга, якої не було раніше. Мальрік насупився. — Я відчував її зв'язок. Він не обірвався. Просто... зник.

— «Відчував» — це не політичний термін, сину, — відрізав Вілард. — Гвардійці знайшли місце аварії. Залишки карети, сліди, уламки. Буря стерла все, крізь що ми могли б її відстежити.

Вілард зробив крок ближче до сина, і його тінь накрила Мальріка.

— І тепер замість слухняної князівни, яка мала стабілізувати наш контроль, ми маємо хаос. Рахунок іде на дні. Поки Лорвен не має господарки, Джерело буде й далі збоїти. Магія буде прориватися в неконтрольованих викидах. Аурель не витримає ще одного такого шторму, Мальріку. Країна розсиплеться.

Погляд Мальріка став темнішим. Він різко обернувся до батька. — Вона мертва, — сказав він різко, ніби переконуючи не його, а себе.

Вілард ледь помітно всміхнувся — цією своєю посмішкою, схожою на розріз скальпеля, яка ніколи не досягала очей.

— Сподіваюся, — відповів він. — Бо якщо вона жива і Джерело відчує її силу, вона стане центром спротиву. Але зараз… зараз нам потрібен сильний король. Не той старий, який боїться власної тіні і якого ми так успішно тримаємо в узді.

Вілард поклав руку на плече Мальріка. Це був не жест підтримки, а жест передачі влади.