Глава 5. Вежа

Шлях до їхнього лігва — старої сигнальної вежі, що височіла над виснаженим лісом, — зайняв майже годину. Брезент чіплявся за коріння, тіла здавалися неприродно важкими, ніби сам Лорвен не поспішав їх відпускати. Філ тягнув з усіх сил, задихаючись, тоді як Рік раз по раз озирався — не стільки на дорогу, скільки на Стерха. Кіт ішов поруч мовчки і впевнено, наче знав цей шлях краще за них.

Вежа виринала з темряви поступово. Підійшовши ближче, можна було розгледіти сліди грубого, але надійного захисту: закладені каменем бійниці, прибиті дошки та мотузкові драбини. Це і було їхнє сховище.

Всередині вежі пахло мастилом, горілим металом і старою цеглою — важким запахом місця, де щось постійно лагодили й збирали знову. Стерх зайшов останнім. Він пройшов усередину, наче до себе додому, і зупинився біля столу, не відводячи погляду від Олівії.

Дарен стояв біля верстата, заваленого кресленнями. Він був настільки заглиблений у роботу, що навіть не помітив їх.

— Філ! Якщо ти знову зламав мій калібратор, я тебе… — Дарен виринув із сизої хмари диму, але слова обірвалися на півдорозі. Він побачив. І завмер.

Повільно підійшов і нахилився над нерухомою дівчиною. Його пальці, вкриті шрамами від опіків і плямами мастила, зупинилися за міліметр від її шкіри. Зелені очі, зазвичай холодні й відсторонені, розширилися.

Він ледь упізнав її. Важко було повірити, що ця виснажена постать — та сама Лів, яка колись сміялася на березі річки. Лише рік у Трівані — і світло згасло, ніби його витягли з неї разом із душею. Тільки неприродний рум’янець на щоках видавав, що всередині ще жевріє життя.

Дарен різко випрямився, його щелепа напружилася.

 — Ти притяг її сюди?.. — голос прозвучав низько, майже загрозливо. — Саме її?

 — Ми побачили спалах біля пагорбів, — швидко заговорив Філ. — Вона була там, без свідомості.

Погляд Дарена ковзнув до медальйона на її шиї. Він ще кілька секунд мовчки дивився на неї. 

— Арсолен вірив, що ти — ключ до всього… — тихо мовив він із гіркотою. — А я… я просто дивився, як ти їдеш.

Він різко змахнув зі столу деталі, які з дзвоном розсипалися по підлозі.

 — Перекладайте її. Живо!

Дарен дістав окуляри з рухомими темними лінзами і знову схилився над Олівією. Крізь спеціальне скло він бачив не тіло — він бачив структуру, енергетичні потоки та розриви. Те, що він побачив, змусило його збліднути.

— У неї критичне виснаження… Резерв не просто порожній — він пошкоджений. Вона викинула стільки енергії, що не мала б вижити.

У цей момент досі нерухома Вілара раптом різко вдихнула і прийшла до тями. Побачивши незнайомця над подругою, вона кинулася вперед, але біль у руці прошив усе тіло. 

— Відійди від неї! Ти вб’єш її! — зірвалася вона на крик.

Дарен навіть не озирнувся. 

— Замовкни, Стенхоул, — відрізав він. — Я знаю про камінь і метал більше, ніж ти про власні прикраси. Якщо я не втручуся, її серце просто зупиниться.

Він відсунув медальйон. Шкіра під ним світилася тривожним фіолетовим світлом. Дарен швидко розстебнув важкий браслет на власному зап’ясті — накопичувач, що тримав заряд стабільного лорвеніту.

— Що ти робиш? — прошепотіла Вілара. 

— Даю їй шанс. Він стиснув руку Олівії, замикаючи контакт із браслетом. Повітря у вежі здригнулося. Фіолетове сяйво під шкірою Лів змінило напрямок, потягнулося до накопичувача, вирівнюючи тиск. Дівчина вигнулася і різко вдихнула.

— Вона стабільна, — сказав він нарешті, знімаючи окуляри. — Але її внутрішня суть розірвана. Їй потрібен час.

Він не став забирати накопичувач. Важкий браслет залишився на зап'ясті Олівії, повільно віддаючи їй накопичений заряд. Дарен лише мовчки дістав із полиці два простих резервних браслети-накопичувачи й застебнув їх на власних руках. Слабкі. Їх вистачало лише на найнеобхідніше.

***
Дарен сидів над нею, і світло від його ламп вихоплювало з темряви лише те, що він дозволяв собі бачити: блідий профіль Олівії та дрібні краплі дощу, що все ще блищали на її віях. Він обережно накинув на неї важкий, підбитий хутром плащ — рух був настільки дбайливим, наче він боявся, що вона розсиплеться від найменшого поштовху.

Його руки, що щойно впевнено тримали інструменти, зараз ледь помітно тремтіли. Він згадав, як роками раніше, у світлій майстерні Арсолена, він так само зосереджено працював над каблучкою для неї. Тоді метал підкорявся йому з радістю, а кожен спалах синього кришталю здавався обіцянкою майбутнього.

Тепер же він тримав не золото, а її життя — таке ж крихке й надломлене, як і цей ліс за вікнами вежі. Він знову схилився нижче, вдихаючи ледь вловимий аромат лілій, який не змогли стерти ні Тріван, ні багнюка, ні час.

— Я не дам тобі згаснути, Лів, — прошепотів він так тихо, що навіть Стерх ледь повів вухом. — Цього разу я не просто дивлюся.

***

Він кинув короткий погляд на Вілару:

— Філе, перев’яжи її. Дай води. І щоб без криків.

Дарен почав збирати інструменти, але рухи його більше не були точними. Філ помітив, як здригнулися його пальці, коли він востаннє торкнувся руки Олівії.

— Я піду до річки, — різко кинув Дарен, не дивлячись ні на кого. — Нам потрібна їжа. Він схопив плащ і вибіг назовні. Холодне повітря вдарило в обличчя, але він не помітив цього. Він майже тікав — не від вежі, а від запаху лілій, що все ще тримався на його руках.

Філ зітхнув і підійшов до Вілари з перев’язкою.

— Не бійся, — сказав він тихо. — Він просто… довго чекав. Хоч і сам ніколи в цьому не зізнається.

***

Рік стояв у тіні біля входу, притулившись плечем до холодної кам’яної стіни. Він не поспішав допомагати Філу з перев’язками. Його погляд був прикутий до стола, де Дарен — людина, яку Рік знав як холодну, розрахункову машину для ремонту лорвенітових схем — зараз розсипався на частини.

Рік бачив багато чого: бачив, як чоловіки плачуть над порожніми мисками, як гвардійці Ауреля сміються, випалюючи поля. Але він ніколи не бачив, щоб чиїсь руки так тремтіли над інструментом.