Глава 4. Інший шлях

Вони не залишилися надовго. Не тому, що не хотіли, а тому, що розуміли: будь-яка затримка зробить їх помітнішими. Небезпека тепер чекала не лише на них, а й на тих, хто наважився дати їм притулок.

Перед виходом вони спробували привести себе до ладу — настільки, наскільки дозволяла холодна вода та вперте бажання не розсипатися остаточно. 

Лана не ставила зайвих запитань. Вона мовчки зібрала в стару полотняну торбу трохи їжі — рівно стільки, скільки могла віддати без шкоди для дитини.

Вже біля порога жінка повідомила, що теж не затримається тут: 

— Тут більше не можна лишатися, — тихо сказала Лана. — У Річковому Долі живе сестра. Може... знайдеться місце і для нас.

Олівія та Вілара обмінялися поглядами. Якщо люди тягнуться до міста, значить, там уже занадто багато тих, хто контролює і рахує.

— Ми підемо іншим шляхом, — сказала Лів.

Це не було рішенням, лише очевидністю. Маля спало, його дихання було рівним і теплим. Цього було достатньо, щоб піти не озираючись.

Вони рушили на світанку, коли тіні ще були довшими за предмети. Йшли не дорогами, а напрямком, який Олівія відчувала інтуїтивно. Поля змінилися рідколіссям — виснаженим, але здатним приховати їх від зайвих очей.

— До Орвена нам усе одно доведеться вийти, — зауважила Вілара, коли вони спинилися перепочити біля сухого русла річки. — Але не Синім трактом. Там патрулі. — Ми підемо в обхід, — відповіла Лів. — Це довше. — Але інакше не можна.

Вони йшли ще довго, доки Олівія не зупинилася знову. Цього разу це була не втома. Її вела слабка, ледь помітна вібрація в повітрі.

Невелике дерево стояло осторонь — покручений стовбур, сухі гілки, що завмерли на півдорозі до неба. Воно не було мертвим, але й життя в ньому майже не залишилося. Олівія опустилася поруч і торкнулася кори. Шорстка, холодна, чужа. Вона заплющила очі й потягнулася до зв’язку.

Спочатку — тиша. Глуха й порожня. Але Лів не відступила. Вона просто залишилася поруч, не намагаючись нічого витягнути силоміць. І тоді під сухістю щось ворухнулося — тінь спогаду про магію. Тепло поверталося повільно й нерівно. Одна з тонких гілок ледь помітно здригнулася, ніби згадала, як це — рухатися.

Олівія різко розплющила очі. Біль прийшов не спазмом, а повільною, важкою хвилею, що висмоктувала щось ізсередини.

— Лів… — Вілара зробила крок ближче. — Я не можу це контролювати, — прошепотіла Олівія.

Стерх раптом підвів голову. Його тіло витягнулося в струну, а в грудях прокотилося низьке гарчання. Небо почало темніти надто швидко. Вітер змінився, засвистів різкими поривами.

— Нам треба йти, — напружилася Вілара.

Але вони не встигли. Світло спалахнуло раптово — різке, синьо-фіолетове, без жодного звуку грому. Цей спалах розірвав тишу. Вілара інстинктивно потягнулася до подруги, торкнувшись її плеча.

Розряд пройшов миттєво. Не з неба — він вирвався зсередини Олівії. Сліпуче фіолетове світло на мить поглинуло обох. Вілара відсахнулася з коротким зойком, а Олівія похитнулася і впала. Світ хитнувся разом із нею і зник.

Вітер піднявся різко, приносячи холодний дощ, що швидко перетворював пил на слизьку багнюку. Дві постаті залишилися лежати нерухомо під спалахами, що розрізали небо. Повітря пахло озоном, мокрою землею і чимось ще — тривожним.

***

За кількасот кроків від місця спалаху двоє чоловіків завмерли серед мокрих кущів. 

— Ти бачив?.. — голос був тихим, але натягнутим, як струна.

Вони рухалися обережно, пригинаючись до землі й ковзаючи між мокрими кущами. Вони самі стали частиною цього темного лісу, який тепер жив за власними, незрозумілими правилами.

— Блискавка була… не така, — прошепотів Філ, не відводячи погляду від підніжжя схилу. — І без грому.

 — Мені байдуже яка, — буркнув Рік, уже спускаючись униз і вдивляючись у темряву. — Якщо це не гвардійці, нам пощастило.

Вітер рвав слова з губ, дощ змішувався з багнюкою на обличчях, але вони йшли вперед, наближаючись до місця спалаху. І тоді вони побачили їх. Дві постаті, нерухомі, наполовину втоплені в мокрій землі. Вони здавалися випадковими, майже нереальними в цій пустці.

— Живі?.. — кинув Філ.

Рік нахилився, придивляючись, а потім тихо свиснув крізь зуби.

— Навіть якщо ні… — пробурмотів він із жорсткою практичністю, — нам це не завадить.

Його погляд ковзнув по тканині суконь, яка навіть у багнюці залишалася надто дорогою для цих місць, і зрештою зупинився на срібному блиску. Медальйон. Рік затримався на ньому, оцінюючи вагу й ціну.

— От це вже цікаво… — він зробив крок ближче.

Саме в цей момент у темряві щось ворухнулося. З-під куща, зливаючись із тінню, повільно піднялася пара очей — фіолетових, неприродно яскравих. Прозвучало тихе, протяжне шипіння, від якого холод пішов під шкіру.

Рік різко зупинився. Стерх підвівся повністю, свідомо даючи їм час зрозуміти, з чим вони мають справу. Його спина вигнулася дугою, шерсть на загривку встала дибом, а гарчання заповнило простір, вібруючи в самому повітрі.

— Не рухайся… — прошепотів Філ. Тепер було ясно: перед ними не просто тварина.

Філ не став стискати ножа міцніше — він дивився на медальйон. Тонкі переплетіння металу, форма каменя, холодний відблиск лорвенітового серця… Пам’ять відгукнулася швидше, ніж він встиг це усвідомити. Він різко вдихнув і підняв погляд — спочатку на бліде обличчя дівчини, а потім на звіра.

У його хижій поставі й цих очах, які він уже бачив колись зовсім в іншому місці, склалося впізнавання, що не потребувало доказів.

— О, Джерело… — видихнув Філ майже беззвучно. — Стерху… це ж ти…

Рік здивовано глянув на напарника.

— Що?

— Ріку, прибери ножа, — у голосі Філа більше не було вагання. — Зараз же.

Рік вагався, але впевненість друга змусила його здатися. Він повільно опустив руку, і лезо зникло в складках куртки.

— Що ти побачив? — буркнув він уже без колишньої зухвалості.