Глава 3. Сліди життя

Вони зупинилися в черговій хаті близько полудня, коли сили почали зраджувати швидше, ніж вони встигали це визнавати. Мовчання між ними ставало важчим за саму дорогу. Двері піддалися легко, ніби їх відчиняли вже не раз, і всередині зустріла та сама тиша — не спокійна, а порожня, позбавлена будь-якої присутності.

Але не все зникло. Щось завжди залишалося — не саме життя, а його сліди, розсипані в дрібницях, які втратили господаря, але ще не втратили сенсу. Вілара першою підійшла до столу, рухаючись обережно й водночас звично: відкривала скриньки, перевіряла полиці, проводила пальцями по поверхнях. Ще декілька тижнів тому вона була поважною придворною дамою.  В дорогій сукні, з ідеальною зачіскою і найкращіми манерами. А зараз рискає як злодюжка по чужих будинках.

— Тут… — тихо сказала вона, дістаючи загорнуте в тканину.

Кілька жмень сухого зерна і шматок зачерствілого хліба стали знахідкою, на яку вони вже не сподівалися. Вони не дивилися одна на одну, коли сіли до світла й почали ділити їжу. У цьому мовчанні не було ні подяки, ні пояснень. Хліб був твердим, майже кам’яним. Олівія довго тримала його в руках, перш ніж надкусити, і саме в цю мить відчула, наскільки вона голодна. Це відчуття несло із собою щось незручне, майже сором’язливе — ніби вона переступала межу, яку ще недавно вважала недоторканною.

— Ми заберемо ще трохи, якщо знайдемо, — тихо сказала Вілара, не піднімаючи погляду. В її голосі не було ні сумніву, ні вибачення.

Олівія лише кивнула.

Вона підвелася й повільно пройшла до стіни, проводячи пальцями по шорсткому дереву. На вузькій полиці, схованій у тіні, лежав гребінь — простий, дерев’яний, із кількома зламаними зубцями. Олівія завмерла. Вона обережно взяла його, провела пальцем по стертій поверхні й відчула дивне полегшення, яке не мало нічого спільного з їжею чи теплом.

Вона сіла, повільно розплутуючи волосся, що давно перетворилося на брудні пасма. Рухи були невпевненими, але впертими. Вілара спостерігала кілька секунд, а потім тихо видихнула й простягнула здорову руку.

— Дай, — сказала вона просто.

Вілара обережно вела гребенем по волоссю, стискаючи губи, коли той зачіпався за вузли. Ця буденна дія раптом зробила їх ближчими до того життя, яке залишилося позаду.

— Це… смішно, — Вілара зупинилися на півслові. 

— Ні, — відповіла Лів. — Це нормально. 

— Мені огидно від себе за те, що я радію цьому більше, ніж повинна, — зізналася Вілара майже пошепки. 

— Ми просто намагаємося залишитися собою, — тихо відповіла Олівія. У її голосі була лише спокійна, втомлена правда.

***

Сірий пил здіймався під ногами, осідаючи на перекошених парканах, ніби тонкий шар забуття. Повітря залишалося сухим і важким. Олівія йшла обережно, ніби земля під нею більше не тримала, а лише дозволяла рухатися далі. Раптом вона зупинилася.

— Тут хтось є, — сказала вона тихо.

Вона не почула цього — відчула ледь вловиму нитку життя, слабку, як подих на межі згасання. Вони зайшли у двір, де на мотузці висіла безбарвна дитяча сорочка. Під навісом на землі сиділа жінка. Вона притискала до грудей маленьке тіло, загорнуте в ковдру. Жінка не плакала — лише дивилася перед собою поглядом, у якому не залишилося сил навіть на відчай.

Олівія підійшла ближче. Дитина дихала — ледь-ледь.

— Вона ще жива, — промовила Лів. 

— Вона просто ще не пішла, — спокійно відповіла жінка, і від цієї спокійності стало моторошно.

Олівія опустилася на коліна, торкнулася холодної шкіри немовляти й заплющила очі, намагаючись дотягнутися до зв’язку з землею. Але у відповідь була лише глуха пустка. Вона спробувала ще раз — глибше, сильніше. Різкий біль стиснув груди, змусивши її відсахнутися в руки Вілари. Дитина зробила короткий вдих і знову затихла.

— Я ж казала, — тихо додала жінка.

Олівія вперше дозволила собі усвідомити: я не можу. Але не відступила. Вона знову поклала долоню на землю — не вимагаючи, а просто залишаючись поруч. І десь глибоко під шаром мовчання щось відгукнулося. Слабко. Ледь помітно.

Олівія відкрила очі й прошепотіла дитині: «Я поруч». Тепло поверталося обережно. Немовля різко вдихнуло, і жінка здригнулася. Світ навколо Олівії почав темніти; тіло стало важким, ніби земля забирала назад те, що вона щойно віддала. Медальйон обпік шкіру холодом, який тягнув свідомість глибше за межі тіла.

— Олівіє!.. — голос Вілари долинув уже з темряви.

***

Свідомість поверталася крізь щільну завісу. Спочатку з’явилося живе людське тепло, потім — запах варених гірких трав. Олівія розплющила очі. Стеля була низькою, дерев’яною. Вона лежала на чомусь м’якому.

— Не рухайся, — почувся голос Вілари. Вона сиділа поруч, бліда, з перев’язаною руку. В її погляді тривогу змістило полегшення. — Ти була без свідомості довше, ніж я хотіла б. Нас забрали… після. Дитина жива.

Олівія заплющила очі й нарешті дозволила собі вдихнути.

Жінка стояла біля печі, помішуючи щось у казані. Коли Олівія підвелася, вона обернулася. В її очах з’явилася обережна, невпевнена надія.

— Спить, — сказала вона про дитину. — Вперше за багато днів. Дякую.

 — Це не я… — почала Олівія, але замовкла.

Жінка лише кивнула й підсунула їм миску з юшкою.

— Їжте.

Після їжі стало легше дихати. Жінка сіла навпроти, збираючись із думками.

— Мене звати Лана, — сказала вона. — Мого чоловіка забрали… у шахти.

Вона не сказала коли, і не сказала, чи чекає його. Це було зайвим.

— Після того, як помер князь і… княжна Верден… тут стало інакше.

Олівія не поворухнулася. Жоден м’яз не видав її.

— Аурельці прийшли не одразу. Казали, що допомагають — із порядком, податками. — Лана гірко всміхнулася. — На словах. Потім почали забирати зерно, худобу. Казали, що тимчасово. За незгоду били. За спротив — забирали в шахти. До лорвенітових жил.

Вілара напружилася:

— Куди саме?