Глава 2. Мертва долина

Свідомість поверталася повільно, ніби крізь товщу холодної, каламутної води. Спочатку — відчуття тіла: важкого, чужого, розбитого на друзки. Потім — холод, що просочувався крізь дорожній одяг і впивався в кістки. І лише після цього — звук: тихий, нерівний, майже загублений у глухій тиші.

Олівія розплющила очі не одразу. Світ над нею був сірим: низьке небо, затягнуте нерухомими хмарами, і темні гілки дерев, що нависали вгорі, ніби не захищаючи, а просто байдуже спостерігаючи. Під щокою відчувалася холодна земля. Поруч щось ворухнулося.

— Лів… — тихо покликав голос, — Ти чуєш мене?

Обличчя Вілари з’явилося над нею — бліде, змучене, з темними колами під очима. Волосся збилося в ковтуни, на щоках запеклися сліди бруду, а ранену руку вона притискала до грудей так, ніби боялася навіть поворухнути пальцями.

— Ти знепритомніла… — прошепотіла вона. — Я не змогла далеко тебе відтягти. Лише сюди, під дерева… щоб вітер не так бив. Я думала, якщо ти не прокинешся… — Лара замовкла, не наважившись закінчити страшну думку.

Олівія вдихнула сухе повітря, від якого одразу задерло в горлі. Спробувала піднятися — тіло відгукнулося тупим, пульсуючим болем. Сперлася на лікоть, потім на тремтячу долоню і з зусиллям сіла. Світ хитнувся, але встояв.

Стерх лежав поруч, насторожений і напружений, мов натягнута тятива. Побачивши, що господарка опритомніла, він обережно торкнувся її плеча носом. Олівія провела пальцями по його жорсткій шерсті, вбираючи це просте відчуття тепла.

Потрібно продовжувати йти. В такому лісі вони не знайдуть ні сховку, ні їжі.

Рік тому вона їхала до Ауреля сповнена сподівань на краще. Її проводжали густі ліси та доглянуті поля. Сьогодні ця пустка навколо доводила — дідусеві переживання не були марними, золоте королівство поглинуло і знищило Лорвен. Доки жива сама Олівія, вона зробить усе, щоб жив її край.

Після дня виснажливого шляху попереду, за рідким лісом виснажених дерев, виднілися сірі стріхи селища. Воно було так близько, що здавалося майже нереальним, але щось у ньому було вкрай неправильним. Олівія прислухалася до власних відчуттів, які вже давали відповідь раніше за слова — жодної живої душі.

— Не знаю, що там… — сказала вона нарешті, дивлячись на порожні хати. — Але нам туди потрібно.

Це не було виважене рішення. Це була єдина можливість знайти бодай якийсь прихисток.

Вони йшли повільно. Занадто повільно для тих, хто шукає допомоги, і занадто вперто для тих, хто вже не має сил. Олівія ступала обережно, намагаючись не втратити рівновагу. Вілара йшла поруч, стискаючи зуби від болю, що віддавав у плече при кожному необережному кроці. Стерх тримався попереду, раз по раз озираючись, ніби перевіряючи, чи вони не відстають. Чим ближче вони підходили, тим глибшою ставала тиша навколо — неприродна, глуха й порожня, наче з долини викачали повітря.

Перше, що вони побачили — відчинені навстіж двері найближчої хати. Не вибиті загарбниками, а просто залишені так, ніби господарі вийшли на мить і забарилися. Всередині все було цілим, але мертвим. Олівія переступила поріг; під ногами тужливо скрипнула підлога. На столі — засохла миска й дерев'яна ложка, ліжко зім’яте, груба ковдра зсунулася набік. У цій буденній недбалості ховалося щось страшніше за руйнування військ Ауреля. Тут не прощалися — звідси просто йшли геть.

На подвір’ї в сухому бур'яні лежала дитяча іграшка — дерев’яний коник, одне коліщатко якого безсило завалилося набік. Олівія нахилилася й торкнулася землі поруч із ним. Сірий пил ледь здійнявся й одразу осів. Разом із цим рухом у її свідомість штовхнулося чуже видіння: поспіх, біг і липкий страх, який не дозволяє озирнутися назад. 

Вона різко прибрала руку, ніби обпеклася.

— Вони тікали… — прошепотіла Вілара, заглядаючи через її плече. 

— Ні, — Олівія повільно похитала головою. — Вони йшли свідомо. І знали, що більше не повернуться.

Далі селище ставало ще мовчазнішим. В одній хаті ще залишалися побутові речі, в іншій — зіяли голі стіни. Здавалося, люди зникали не одночасно: кожен зробив вибір у свій момент, підкоряючись невідомому лиху, але фінал для всіх став спільним.

— Це не схоже на звичайну війну… — тихо мовила Вілара, оглядаючи порожню вулицю. 

— Бо це інше, — підтвердила Олівія. Вона стояла посеред вулиці, відчуваючи під ногами землю, яка мовчала, але ховала в собі затаєну образу, відмовляючись служити загарбникам.

Дійшовши до краю селища, де починалися колишні Верденські поля, Олівія опустилася на коліна й торкнулася сухого ґрунту. Заплющила очі, беззвучно промовляючи, що вона, спадкоємиця цього краю, повернулася. Але у відповідь не отримала ні звичного тепла, ні руху соків у корінні. Земля чула її, але щось тримало її глибше. Олівія напружилася, намагаючись магією дотягнутися до самої суті, і раптом різкий, пекучий біль стиснув груди, відбившись у медальйоні. Подих урвався, світ перед очима хитнувся, змушуючи її відсахнутися й ледь не впасти.

— Досить! — Вілара вхопила її здоровою рукою за плече, утримуючи. — Тобі не можна марнувати сили. 

— Вона жива… але не може відповісти, — важко дихаючи, прошепотіла Олівія. 

***

Наступні дні перетворилися на суцільне марево. Час розмився й вимірювався лише короткими зупинками на ночівлю. Вони просувалися вглиб долини, харчуючись тим, що знаходили в покинутих будинках: залишками сухого зерна в покинутих засіках, гіркими корінцями, жорсткою сухою травою. Інколи щастило на забуті в погребах запаси. Вони знайшли справжній скарб — сіль. І пам’ятаючи науку дідуся Олівія зробила для подруги перев’язку з чистої тканини та сольового розчину. За декілька днів постійних компресів, рана все ж перестала бути червоною і краї помітно підтягнулися. Вілара намагалася триматися бадьоро. Навіть долаючи біль у зраненій руці, вона примудрялася однією долонею заправляти просту юшку в знайденому казанку, тихо зауважуючи, що Бруно точно розкритикував би її кулінарні здібності.