Глава 1. Ціна весни

Стерх сидів коло Вілари в темноті печери, ледве стримуючи тремтіння. Кришталеві очі давно втратили звичний блиск. Навіть дихати ставало важче, витратив багато сил намагаючись врятувати іскру і зцілити свою господарку. Він відчував Лорвен близько, а чим ближче його землі, тим сильнішим є зв’язок з Джерелом. Але на жаль зцілити Вілару він не міг, вона ще не мала зв’язку з цією землею. Тож він удавав із себе звичайного кота підтримуючи дівчину теплом свого тіла. 

Шість днів виснажливого переходу перетворилися на нескінченні перегони зі смертю. Сизі гори залишилися позаду — байдужа стіна каміння, що забрала Бруно та ненароджену надію Олівії. Олівія та Вілара просувалися вперед, орієнтуючись за зірками, коли важкі хмари давали коротку можливість побачити небо.

Вони йшли, обдираючи руки об гостре каміння. Колись розкішне волосся Олівії тепер було безнадійно заплутане, забите пилом Ауреля та сухою травою; воно спадало на плечі важкими, брудними пасмами. Лів більше не відчувала холоду. Біль у животі змінився тупою, пульсуючою порожнечею, яку вона намагалася заповнити бодай кроком уперед.

Коли вони нарешті подолали останній перевал, Олівія зупинилася. Вона чекала побачити те, що  в спогадах підтримувало її у Трівані — смарагдові ліси долини Верд та зелені поля, що мали б зцілити її самим своїм виглядом.

Але перед нею розкинулося згарище.

Лорвен не зустрів її співом птахів. Замість лісів вона побачила сірі кістяки дерев, що задихалися від невідомої хвороби. Некошені поля вилягли під ударами штормів, перетворившись на гниле болото. Земля відчула смерть старих князів і зраду Ауреля; вона відмовилася родити для загарбників.

— Що вони з ним зробили?.. — прохрипіла Вілара, дивлячись на порожні села. — Це не Лорвен. Це пустка.

Олівія впала на коліна, майже не відчувши моменту падіння. Її долоня торкнулася сухої поверхні, вкритої сірим попелом, що здіймався від найменшого руху, наче саме повітря в цій долині було надто втомленим, щоб тримати його довго..

Вона не відчула гніву чи бажання помсти. Натомість у ній відгукнулася інша, набагато тихіша і небезпечніша річ — та сама зламаність, яку вона несла в собі.

Поруч важко дихав Стерх. Раптом він витягнув лапу і обережно торкнувся землі прямо біля пальців Олівії. Його тьмяні кришталеві очі на мить слабко спалахнули фіолетовим.

І тоді це сталося.

Олівія не відчула припливу руйнівної люті, якої боялася колись. Замість цього прийшов зв’язок. Тихий, глибокий і настільки тонкий, що, здавалося, він може обірватися від будь-якого різкого подиху. Вона більше не дивилася на долину — вона відчувала її як щось живе, виснажене, але присутнє.

Під сухою кіркою вона почула життя, що затаїлося в корінні занедбаних садів. Вона відчула серця людей — заляканих, зголоднілих, але вірних. Вона відчула Вілару — ще одну нитку в тому самому розірваному полотні, що дивом трималося разом. У цей момент прийшло усвідомлення: магія Верденів ніколи не була про владу. Вона жила в здатності бачити суть, відчувати зв’язок там, де він зник для інших, і вперто збирати розрізнене в єдине ціле.

Лорвен не помер. Він просто пішов у глибокий сон, чекаючи на ту, хто зможе його почути.

Під її долонею щось змінилося. Спочатку — як теплий подих, а потім — як реальний рух. Крізь шар попелу пробився крихітний зелений паросток. Він був надто яскравим для цього місця, надто живим. Паросток розгорнув листочки прямо в неї на очах, живлячись силою її власного змученого серця.

— Він не помер, — тихо сказала Лів, і її голос вперше за багато днів зазвучав чисто й владно. — Він просто чекає, коли ми його розбудимо.

Вона повільно підвелася, відчуваючи в тілі крихке тепло, і зробила крок у бік посірілого лісу. Стерх рушив поруч, високо піднявши хвіст.

— Мальрік думав, що захопив багатство, — Олівія дивилася на затягнутий хмарами обрій, де ледь проглядав шпиль Верденського замку. — Але він отримав порожнечу. Сила Верденів в зв’язку з цією землею. Я нагадаю кожному, що ми — серце цього краю. Ми зцілимо Лорвен.

Перший крок дався легко. Другий — уже важче. Світ навколо почав втрачати чіткість. Звуки віддалилися, повітря стало замало. Медальйон на грудях, який ще мить тому грів, раптом став важким, наче витягував із неї все, що вона щойно пробудила.

Олівія почала падати.

— Лів! — Вілара кинулася вперед, підхоплюючи подругу, обпалюючи хвору руку об її гарячу шкіру. Олівія була неприродно блідою, її дихання стало майже непомітним. Стерх штовхав її носом у щоку, видаючи тривожні звуки, але відповіді не було.

Олівія занурилася в глибокий сон — вимушений захист свідомості. Лорвен забрав свою ціну. Тихо. Без попередження. За один-єдиний зелений листок.

Вілара повільно підняла голову. Навколо була лише суха тиша та брудні хмари. Вона залишилася сама — без Бруно, без допомоги, з подругою, яка не прокидалася. Стараючись не турбувати поранене передпліччя, Лара вмостилася поряд, намагаючись зігріти Олівію власним тілом. Очі самі заплющувалися від утоми й болю. Останнім, що вона відчула перед тим, як провалитися в темряву, була присутність Стерха — єдиного їх вартового в цій виснаженій долині.