Вересень. Частина третя.

Він.

Я з насолодою затягувався димом, відчуваючи мляве розслаблення у всьому тілі. Обводячи поглядом зелений квітучий парк, мені здавалося, що він зовсім не змінився. Ті самі акуратні лавочки, рівно посаджені квіткові клумби, викладені бруківкою доріжки і багаторічні дерева. А он на тій лавочці вона любила його чекати...

Діловито фарбуючи губи яскраво червоною помадою, роздивляючись себе в дзеркало. Поправляючи невидимі недоліки, укладаючи волосся, вона чекала на нього там, відкинувшись на спинку лавки. Постукуючи підборами по бруківці, ніби в нетерпінні. Цок–цок. Цок...

– Агов, не треба так робити, – голос Метью привів мене до тями. Я помітив, що сигарета в руці вже зовсім дотліла.

– Що? – я розсіяно глянув на його привітне, завжди усміхнене обличчя, не чуючи його слів.

– Я знаю, про кого ти думав – у тебе на обличчі написано, – він раптом став серйознішим. – Минулого не повернеш.

Так, я загалом і сам знаю... Знаю, що це неправильно, що я зациклююся. Знаю, але не можу перестати згадувати, поки ще не можу...

– До речі, про минуле. Я хочу назад свій кабінет, – вирішив змінити тему, не хочу слухати його філософські промови.

Метью скривився, потираючи голову.

–Ним ніхто не користувався, там залишився такий самий безлад, який і був. Я його замкнув, як ти й просив.

– І диван залишив?

– І диван, і гори карток пацієнтів, незаповнених форм, твоїх недопалків і всього іншого сміття. Ти такий неохайний, боже. Давай я скажу, щоб його прибрали і можеш завтра вже забирати, – його невдоволення можна було зрозуміти. Після того випадку я перестав працювати, як треба, вести справи пацієнтів, вносити дані, все накопичувалося, і я обростав цим, намагаючись сховатися за горами сміття і паперів.

– Не треба прибирання, мені так буде краще, – я закурив чергову.

– Тобі видніше, – його несхвальний погляд свердлив мені голову, втім, недовго. – Ну, до завтра тоді, – він простягнув потиснути мені руку.

– Ключі можеш уже залишити, я зараз піду туди...

Він здивувався і навіть трохи зрадів, почувши це, і одразу ж поліз у дипломат по ключі.

– Ти все ще носишся з дипломатом? Мет, коли на пенсію? – я завжди говорив йому, що він занадто старомодний: ідеально випрасувана сорочка, краватка, завжди чистий халат, дипломат у руці.

– Скоро, ось тебе ще витягну з того світу – і одразу на пенсію піду, ось побачиш, – він нарешті знайшов зв'язку ключів і простягнув мені ключ. – Тільки так, ніяких привидів на роботі, ти чуєш? Нехай вони залишаються вдома, – він говорив жартома, але я розумів про що він.

Що я міг сказати? Я лише посміхнувся. Ми попрощалися, я залишився палити і проводжати його постать. Зрештою я вирушив до корпусу зустрітися віч-на-віч зі своїм минулим, яке так дбайливо було законсервоване моїм колегою на кілька років у старому кабінеті.  

Я трохи постояв, тримаючись за ручку, перш ніж увійти. Думки в голові збилися в якийсь заплутаний клубок – я перестав намагатися їх слухати. Крок уперед, який привів мене в минуле.

Там було брудно і затхло. Ще тут був дивний запах якогось неминучого горя. Диван був вкритий якимось простирадлом – спасибі й на тому, стіл завалений папками, вікна в павутинні. Метью не збрехав – кабінетом не користувалися, все тут було як того вечора, наче його просто зачинили й залишили. Дивовижно.

Я пройшовся поглядом шафою з книжковими полицями, вибрав якусь навмання, і сів на диван. Так, жорсткуватий. Ну, нічого, можна звикнути. Було нічим дихати, і я відчинив вікно. Може, прибирання справді не завадило б...

Гортаючи сторінки якоїсь книжки із загальної психології, я не помітив, як задрімав.

***

– Не встиг я відійти, а ти вже зробив собі гніздечко?

Я підскочив, прокинувшись. Метью стояв з пакунком і посміювався.

– Візьми ось, я зайшов додому за обідом, – він передав мені сендвічі з індичкою, сиром і салатом. – Ти б хоч прибрався, а то розвалився посеред безладу – як тут завжди і був.

– Я занурювався в атмосферу, – пробурчав я, кусаючи сендвіч.

– Ну так, із головою прямо. Ось що, я скажу прибиральниці, щоб зайшла і прибрала, навіть якщо для цього треба буде вигнати тебе звідси шваброю, – він, як завжди, включився, починаючи розповідати про регламент, порядок та інше.

– Слухай, хто готував цю індичку? – я вдавав, що не звертаю уваги на його базікання. – Відмінна, – промовив із набитим ротом.

– Ой, іди до біса, я готував і що?

– На пенсії не хочеш відкрити кафе? – я посміхнувся його серйозному виразу. – Що? Я б, може, на барі стояв...

– Якби ти стояв на барі, то він був би порожній до приходу першого гостя, – він узяв якусь папку зі столу, читаючи напис. – Ти вже переглянув історію нової пацієнтки?

Ні. Я ненавиджу це робити. Читати історії, дивитися аналізи. Я завжди спираюся тільки на свої спостереження, на свої розмови з пацієнтами, а не на те, що там написано в якихось папірцях. Тому я майже не заглядаю в ці всі папки і не заповнюю. Важливо розуміти, як люди сприймають свій діагноз, що вони відчувають.

– Звісно, депресія, все таке... – я збрехав.

– У неї лейкемія, місяць як до нас поступила, стан погіршується, вона відмовилася від підтримуючої терапії. Скарги типові: сильне запаморочення, синці, слабкість, – він почав монотонно карбувати її симптоми так, щоб кожне слово врізалося мені в пам'ять.

І все–таки я не розумів його. Він відпустив багато пацієнтів, багатьом полегшив останні дні, професійно виконуючи свої обов'язки. Не прив'язуючись більше, ніж потрібно. Що ж він хоче тепер від мене?

– Лейкемія, значить, – я задумався. – Ну а я їй навіщо? Я не бог, – від мене повіяло холодом.

Він мовчки дивився на мене, було видно, що він добирає слова, а ще здавалося, що він хоче мені сказати щось інше. Напружена тиша змушувала нервувати.