Вересень. Частина друга.

Вона.

Я дізналась, що у мене лейкемія два місяці тому. Мене часто турбувало здоров’я, постійні головні болі, це мав бути типовий візит до лікаря. Я не думала, що, отримавши аналізи, отримаю вирок. Лікар щось розповідав мені, але я почула лише те, скільки живуть з моїм діагнозом. Після цього все як в тумані.

Вони хотіли взяти ще якісь аналізи, але я вже не хотіла нічого. Я жила своїм спокійним життям: мала роботу і люблячого хлопця, планувала відпустку на літо. В мене були свої плани, але хіба долі є до них діло?

Не було сили про це розповідати. Напевно, я боялась виразу жалю на їх обличчях. Цього суму в очах, так наче я вже померла. Цих сліз, які б розбивали мені серце. І нічого б з цього не робило нікому легше. Напевно, я просто боягузка…

Саме тому я вчинила, як всі боягузи – втекла. Втекла якомога далі від дому, нічого не сказала друзям, звільнилась з роботи. Я все ще намагаюсь зрозуміти, що накоїла…

Досі пригадую, як було тяжко сказати про це рідним. Коли подзвонила сестра, у мене тремтіли руки.

– Ало? Ало-о-о? – її голос тонув у напруженій тиші. Рука з силою стисла слухавку. – Ти себе дивно поводиш…

– Я не знаю, як сказати… - мені забракло повітря. – У мене проблема, - голос помітно почав бриніти.

– Що сталось? Я допоможу, чим зможу, ти тільки не говори загадками, - я чула занепокоєння і турботу.

– Сестро, я помираю…

Щось стисло у грудях і перехопило подих, я чекала її реакції, але вона мовчала, я чула лише її нервове дихання. А після, я почула як сестра плаче.

– Лікар сказав, що мені буде гіршати, що будуть болючі процедури, що це буде прогресувати, що лікування не на сто відсотків ефективне. Я не хочу, щоб ви бачили мене такою, не хочу, щоб увесь ваш вільний час проходив у палатах. І щоб ви з мамою плакали, – слова, які я так стримувала, гарячковито виривались зсередини. Це одночасно приносило мені полегшення і нову порцію болі.

– Це неправильно! Ти повинна лікуватись, повинна боротись, що ти таке кажеш… – вона сказала ще багато, щоб спробувати переконати мене. Але я вже прийняла рішення.

– Я знайшла хороше місце, там мені буде спокійно. Я просто хочу, щоб стало легше, зрозумій мене. Хочу, щоб ви пам’ятали мене такою, а не змарнілою, схожою на примару, тінь самої себе.

– Мама не зрозуміє, вона тобі цього не пробачить. Ти повинна їй сказати, – вона, звичайно, була права. Але наважитись відкритись сестрі для мене вже було мукою.

– Я не можу. Поки що не можу, і ти не говори їй, прошу тебе! Благаю, не треба! – стало дуже страшно, я здогадувалась як мама може відреагувати. Це лякало більше, ніж біль, яку мені доведеться винести.

– І йому ти теж не скажеш?..

Мене наче поранили ножем. Перед очима поплило, голова загуділа і я на секунду перестала чути. Лише нескінченний дзвін згущував темряву у кімнаті. Стіни нависли наді мною, закружилась голова.

– Так. Я вже сказала…

Це була брехня.

Знову.

Я не сказала йому, що хвора. Не сказала, що помираю. Натомість, я зробила йому боляче іншим чином. Розірвавши наші стосунки, я думала, що так буде краще. Проте, краще для кого…

– Як це, нам треба розійтись? Я чимось провинив? – його погляд був таким злим, що мені забракло слів. Я не очікувала цієї реакції. Будь-якої, але не злості.

– Я не зможу дати тобі таке майбутнє, про яке ти мрієш, – я говорила крізь силу, намагаючись бути твердою у своєму рішенні. – Не думаю, що ми хочемо одного й того ж…

– Ти сама казала мені, що мрієш про сім’ю! Хочеш дітей, будинок з садком, клятого спанієля, я ж ненавиджу собак, але я б тобі його завів… Про що ти говориш зараз, поясни, – він стискав кулаки від злості, підвищував голос. Я злякано мовчала. – Тобі грошей бракує, так? – його інтонація змінилась, наче спрацював давно заведений механізм.

Я ніколи не чула від нього цих слів, навіть натяків. Чи могла я знати, що мене звинуватять у меркантильності, жадібності і навіть ліні… Було гидко і неприємно, його докори наче пристали до шкіри. Я відчула себе брудною і жалюгідною.

Ми розійшлися.

Але я й досі пишу йому листи.

Цікаво, коли я знайду у собі сили їх надіслати?

Він.

Ця дівчина не виходила у мене з голови. Непевною ходою я прямував до кабінету мого друга, щоб сказати йому...

«А що ти йому скажеш? Що вона нагадала тобі дружину, що знову стало страшно і ти не хочеш братись за цю справу?»

Ні, не час бути слабким, залазити назад у мушлю і піддаватися смутку. Так я нікому не зроблю краще. Метью на мене розраховує, цій дівчині теж потрібна професійна допомога, а я все ж таки психотерапевт, хоч у минулому і...

Ні!

Не думати про це. Не згадувати.

«Любий? – гострий погляд з-під пухнастих вій пронизує наскрізь. - Мені недобре... – вона якось дикувато посміхнулася. – Я жахливо почуваюся! – і вона засміялась до хрипоти, до кашлю».

Я ніби відчув запах алкоголю з цього спогаду і її палючий погляд безумства. Як вона сміялася, майже задихаючись і все кричала...

Ні!

Я зупинився, важко спираючись на стіну. Мені не вистачало повітря, піт слизько заструменів по спині. Я прикрив очі, намагаючись прогнати її образ. Такий теплий і водночас колючий. Ще трошки, декілька хвилин і все мине.

– Навіщо ти так зі мною? – я промовив зовсім тихо, посміхаючись. Дивна звичка – говорити з нею, але після цього стає легше. Я стиснув у долоні пачку сигарет і все-таки дійшов до кабінету. Він був зачинений.

Нехай, все-одно дуже хотілось палити. Настільки, що темніло в очах…

Вона.

Немає нічого гіршого за стабільність. Кажуть, зміни не дають думкам гнити. Хоч я тут кожен день проводжу однаково, але мої думки не дають мені заржавіти. У будь-якому випадку, я в це вірю.

У роті неприємний присмак – це нагадує мені про те, що я ще нічого не їла. Візит цього дивного лікаря додав якесь занепокоєння в мій розмірений завжди однаковий ранок.