Вересень. Частина перша.

Він.

Я прокинувся о п’ятій ранку з почуттям дивної тривоги. Було важко згадати, що саме мене так збентежило уві сні, але звідкись я знав – воно прийде і згадається, коли буде його час. Але, як це часто бувало, воно залишалось десь там глибоко у тих ділянках свідомості, куди мені не було дороги. І гарний ранок вже був зіпсований, бо я чекав. Чекав усього того, що не міг зрозуміти.

Мені хотілось відкинутись назад, впасти в якусь зовсім іншу – в приємну темряву без сновидінь, і ще на трохи забути про те, що вже новий день. Мені хотілося, але ранок кидав своє світло на заспані повіки, і якась настирлива річ все лізла в думки. Я відганяв її від себе тим, що надто погано себе почуваю, щоб про щось згадувати. Я відкидав її, бо ще хотів виправдатися тим, що зараз занадто рано. Сім хвилин на шосту.

«Сьогодні на сьому у лікарню. Особливий випадок», – неквапливо виринало із пам’яті те, що я так хотів забути.

Важко пригадуючи учорашню телефонну розмову, я сів на край риплячого ліжка. Потираючи скроні, я поглянув на годинник. Жахливо хотілось спати. Ще більше – палити. Але ніякого бажання вставати, одягатися і йти кудись, особливо туди, де навіть стіни нагадують про те, скільки часу було змарновано на те, що вже не змінити. Водночас з цим, я просто не хотів вкотре згадувати про власну слабкість.

Я підвівся, тяжко розминаючи спину, що приємно захрустіла. Діставши з шухляди чисту сорочку, я чомусь пригадав її руки і те, як обережно вона складала мої речі. Смішно, але зараз я надаю цьому більше значення ніж тоді. Так завжди буває, коли щось зникає: сьогодні це для тебе звично, а завтра приходить розуміння того, як важко стало без цього існувати. Ніби щось за такий короткий період часу стало вже частинкою самого тебе. Але чотири роки – це занадто багато. І якщо колись сорочка пахла свіжістю, то зараз – сумішшю старини, пилюки и, напевно, самого часу. Цікаво.

Спираючись на одвірок і однією ногою стоячи на балконі, я дивився як небо помалу стає червонішим. Прохолодне повітря м’яко пестило ніздрі, і дим від сигарети висів наді мною легким туманом. Я видихав його, відчуваючи як приємно поколює пальці, і мій мозок вкотре повторював, що я залежний. Млява розслабленість розтікалась по усьому тілу. Я посміхнувся, як міг посміхатись лише в такі моменти.

«Вибач, що турбую, зазвичай мені є кому доручити такі справи, але вона…»

Я пригадую здивований голос колеги і намагаюсь зрозуміти, чи були у ньому нотки страху, чи це просто спосіб віддерти мене від ліжка і втиснути в те розмірене життя, яким я жив раніше.

«… ніякого графіку не дотримується, їсть через раз, я не знаю, що з нею робити. Це просто жах, а не пацієнтка! Я знаю, що ти вже давно залишив цю справу, і розумію, про що прошу тебе. Для тебе це буде, наче відкрити стару рану, але в мене опускаються руки… »    

Я не хотів повертатись туди, аж ніяк не хотів. Але те як він розповідав про цю пацієнтку змусило мене її поважати. Коли тобі не може дати раду навіть старий Мет! Мет’ю-Мет‘ю, невже ти і справді вже такий старий? І чи давно ти став називати усіх молодших тридцяти – молоддю?..

Я пообіцяв знайти в собі сили. Але зараз, дивлячись на її фото в старенькій рамці і дозволяючи сигареті догорати, я боюсь. Я боюсь повертатись. Боюсь знову відчути те бажання урятувати чиєсь життя. Боюсь знову повірити в те, що я можу когось урятувати. А може, сьогодні я цього вже і не відчую?

– Ким я став за ці роки, люба?

Звичайно, ти не знаєш, та це і не має значення… Я говорю з твоїм портретом, коли мені не вистачає сили, щоб побороти самого себе.

Її спокійні очі дивляться крізь мене, дивляться кудись далеко. Я обертаюсь, щоб побачити напрям її погляду. Лише по–ранковому червоне небо з рваними хмарами. І подих свіжого вітру затьмарюється якимось важким запахом минулого.

Я встаю, залишаючи терасу, і жалію про те, що не можу так легко залишити тут свої думки. На губах гірчить присмак нікотину.

Досить сидіти вже у цій клітці.

Вона.

Моє вікно дивиться на крихітне містечко, що розкинулось на березі непривітного холодного моря, з його непомітним життям. Несерйозна альтернатива телевізійний драмі, але свого роду теж кіно. Свої актори – кожен в ролі головного героя. Мені смішно.

На вулицях так мало людей. Усі сидять у своїх фортецях, вимальовуючи навколо себе стіни якоїсь виняткової інформації, що робить їх особливими. Змагання на вибагливість і збоченість фантазії. І ніхто не бажає програвати…

Берегова лінія визирає з–за туману, на ній темніє мокрий пісок, по якому щойно пробігла кішка. Море обіймає місто, не доторкаючись до нього своїми руками, а лише говорячи: «Я тут, не забувай, я тут». Я дивлюсь на заспані хвилі, думками поринаючи до тебе. Цікаво, ти зараз спиш?

Важко доходячи до ліжка, я лягаю, обіймаючи подушку, наче пригортаю тебе. Мені сумно і водночас спокійно.

– Спи, будь ласка… Прошу тебе, спи… – голос трішки бринить, я міцно стискаю подушку. – Спи…

Через хвилину я плачу, кусаючи себе за руку.

Мені вже зовсім не спокійно.

Він.

Старі стіни привітно біліють, відбиваючи світло. Чиста плитка під ногами віддзеркалює моє взуття. Якась ностальгія огортає мене усього з ніг до голови, дбайливо і водночас моторошно. Я декілька місяців тут не з’являвся і зараз більше схожий на примару, що принесла з собою запах минулого, котре так старанно звідси вимивали увесь цей час. Я відчув як сильно стиснув зуби від цих думок.

Було ще зовсім рано.

Проте, по корпусу прогулювались пацієнти, намагаючись вхопити хоч краплину повітря з вулиці. Запах лікарні – це запах болю і перенесеного горя, запах невимовного відчаю, від якого з незвички хочеться утекти. А що таке запах санаторію? Це запах надії, аромат вічної незламної, але місцями тріснутої, віри в те, що звідси вийдеш зовсім не тим, ким сюди входив. Якісь чудернацькі метаморфози під дією лише цих стін і цього повітря.