Колективний катарсис

Війна навчила нас спати міцно, але приліт російської КАБи за чотириста метрів від твого ліжка – це той специфічний будильник, який неможливо поставити на паузу.

Це сталося на світанку. Спочатку був огидний, наростаючий свист, від якого нутрощі скрутилися у вузол, а потім світ перестав існувати. Глухий, тектонічний удар струснув землю з такою силою, що наша "п'ятизіркова" хата, яку ми так дбайливо облаштовували, підстрибнула на фундаменті, як картонна коробка.

Я відкрив очі, випльовуючи штукатурку, яка щедро посипалася зі стелі прямо мені в роззявлений уві сні рот. У кімнаті стояла густа, сіра пелена пилу. Пахло тротилом, паленим пластиком і землею.

– Всі цілі?! – прорізав пилюку хрипкий бас Кума. Він виринув з-під свого заваленого цеглою спальника, схожий на розлюченого привида. 

– Амінь – плюс! – озвався з кутка наш кулеметник, струшуючи з себе залишки гіпсокартону. 

– Газета – плюс, – пролунав голос лейтенанта, який мацав по підлозі в пошуках своїх окулярів. 

– Рекс – плюс! – крикнув я, хапаючи автомат і підскакуючи до вікна.

Точніше, до того місця, де ще хвилину тому було вікно. Воно випало на двір повністю, разом із металопластиковою рамою, підвіконням і навіть шматком цегляної кладки. У стіні, прямо над ліжком Кума, з'явилася тріщина товщиною в руку, крізь яку світився блідий запорізький світанок. Даху теж дісталося – шифер знесло, як луску з рибини, і над нами зяяли голі, переламані крокви.

Кум підійшов до віконного отвору, витер пил з розкішних вусів і філософськи подивився на вирву в сусідньому городі неподалік посадки, з якої ще йшов дим.

– От знаєте, орли, – прохрипів він, спльовуючи пісок. – Я завжди казав, що нам у цій хаті не вистачає панорамних вікон і хорошої вентиляції. Але кацапи, як завжди, перестаралися з дизайном. Степанич!

У дверях, як джин із лампи, з'явився наш старшина, блідий, але неушкоджений.

– Степанич, ти наш бог нерухомості! – скомандував Кум. – Шукай нам нові апартаменти! Бо в цих "панорамних" хоромах нас при першому ж дощі змиє прямо в каналізацію!

До обіду Степанич здійснив справжнє рієлторське диво. Він знайшов для нас нову хату на іншому кінці села. Це була добротна, цегляна будівля, захована в густих заростях старого саду. Ми завантажили наш L200 залишками майна, зброєю, БК і переїхали.

Нова оселя була шикарною. Але справжній сюрприз чекав на нас надвечір, коли ми вирішили провести розвідку прибудинкової території.

До будинку прилягав великий, капітальний гараж із масивними металевими воротами, які трималися на іржавому, закипілому замку.

– А ну, Степанич, неси лома, – Кум потер руки, його очі загорілися азартом першовідкривача. – Може, господарі там генератор залишили. Або запаси консервації. Треба провести ревізію!

Степанич хекнув, навалився на лом, замок хруснув і відлетів у траву. Ворота з моторошним скрипом прочинилися. З темряви гаража на нас війнуло запахом цвілі, нафталіну та старого, залежалого пилу.

Я посвітив усередину тактичним ліхтариком і присвиснув. Це був не гараж. Це був склад. Від підлоги до самої стелі приміщення було завалене гігантськими картатими баулами, коробками і пластиковими мішками. Усе це багатство вкривав такий шар пилу та густої павутини, що здавалося, ніби сюди не ступала нога людини років зо три, ще з часів до повномасштабного вторгнення.

– Оце так джекпот! – Степанич кинувся до найближчого розірваного мішка. – Секонд-хенд! Хлопці, це ж клондайк! Тут можуть бути британські парки, гортекс, фліски! Зараз ми всю роту одягнемо!

Кум, як справжній командир, першим пірнув у пилюку і витягнув із мішка якийсь жмут яскравої тканини. Він енергійно струснув його. У повітря піднялася хмара багатовікового пилу, змусивши нас усіх закашлятися.

Коли пил трохи осів, ми побачили, що саме тримає в руках наш суворий головний сержант. Це була не британська парка. І не гортекс.

Це був яскраво-жовтий, пухнастий костюм... гігантського банана.

Глядацький зал гаража занурився в абсолютну, шоковану тишу.

– Степанич, – небезпечно тихим голосом промовив Кум, роздивляючись плюшеву шкірку. – Я не зрозумів. Це що за тактичний камуфляж? Для маскування в тропічних джунглях? Де ти, трясця твоїй матері, британські парки побачив?!

Степанич судорожно порився в іншому мішку і витягнув на світ божий... рожеву балетну пачку і корону з фольги. Амінь, який стояв поруч, запустив свою величезну лапу в коробку і дістав звідти піратський капелюх із гігантським страусиним пером та гумову папугу на плече.

– Панове... – Газета протер окуляри, аналізуючи знахідки. – Судячи з асортименту, господарі цього будинку до війни займалися не військовою амуніцією, а прокатом карнавальних костюмів. Це залишки святкової індустрії.

Ми перезирнулися. З одного боку, розчарування було колосальним. Але з іншого... Уявіть собі рівень стресу, який накопичується в людях, що щойно дивом вижили після прильоту КАБи. Адреналін шукав виходу. Психіка вимагала розрядки.

Першим зламався Кум. Він подивився на жовтий костюм банана, потім на свій брудний, пропахлий порохом піксель, потім на наші втомлені, чорні від пилу обличчя... і раптом заржав. Це був не сміх, це був справжній сержантський регіт, від якого з даху гаража посипалася павутина.

– Орли! – гаркнув Кум крізь сміх. – Ми щойно обманули смерть! Кацапи думали нас прикопати під бетонними плитами, а ми живі, здорові і знайшли склад реквізиту! Оголошую операцію "Фронтовий карнавал"! Підбираємо собі спорядження!

Те, що відбулося в наступні півгодини, не піддається жодному військовому статуту. Наш секретний внутрішній двір перетворився на психіатричну лікарню відкритого типу.

Я не знаю, як ми це зробили, але ми перевдяглися. Кум, відкинувши банан як "недостатньо статусний", натягнув поверх свого бронежилета розкішну, розшиту золотом мантію середньовічного короля, а на голову (поверх тактичної кепки) почепив пластикову золоту корону. Його вуса при цьому виглядали настільки велично, що хотілося стати перед ним на коліна.