Чернівецький десант

Чернівецький автовокзал жив своїм розміреним, глибоко тиловим життям. Тут пахло свіжозвареною кавою, вихлопними газами міжміських "Еталонів" і тією солодкою, забутою свободою, яку на фронті можна відчути хіба що уві сні. Люди кудись поспішали, таксисти ліниво пили еспресо з паперових стаканчиків, а голуби методично патрулювали перони в пошуках крихт від круасанів.

Я стояв посеред цього броунівського руху, стискаючи в руках величезний букет ідеально білих троянд, і відчував, як у мене по спині тече холодний піт. Моє серце, яке звикло рівно і спокійно битися під час ворожих артилерійських обстрілів, зараз вибивало такий скажений ритм, ніби я збирався штурмувати ворожий опорник з одним складаним ножем.

Поруч, спираючись на капот нашого заляпаного запорізькою глиною пікапа, стояв Кум. Головний сержант був монументальним. Він методично, з виглядом ресторанного критика, дожовував шматок тернопільської ковбаси, запиваючи її енергетиком.

– Рексе, відставити мандраж! – скомандував Кум, помітивши, як у мене тремтять руки з квітами. – Ти що, перший раз на бойове завдання вийшов? Ти стоїш, як новобранець перед генералом! Тримай букет рівно! Це твоя зброя ураження! Дихай глибоко: вдих – на два рахунки, видих – на чотири. Ти – "тихенький вбивця", пам'ятаєш? Армія США чекає на впевненого в собі українського воїна, а не на драглі!

– Куме, легко тобі казати, – хрипко відповів я, поправляючи комір своєї нової фліски і вкотре торкаючись підголеної щоки. Барбер Славік з Тернополя постарався на славу, але без звичної довжини і густоти бороди я почувався трохи голим. – Автобус із Румунії спізнюється вже на двадцять хвилин. А якщо її на кордоні затримали? А якщо...

– Ніяких "якщо"! – відрізав Кум, витираючи вуса тильною стороною долоні. – Вона – майор армії США. Вона сама кого хочеш на тому кордоні затримає. О, дивись! Заходить!

На територію автовокзалу, важко пихкаючи пневматикою, повільно закотився великий міжнародний автобус із табличкою "Suceava – Kyiv". Він граціозно розвернувся і завмер біля платформи. Двері з тихим шипінням відчинилися.

У мене перехопило подих. Люди почали виходити. Студенти, якісь жінки з сумками, чоловіки... А потім з'явилася вона.

Роуз була одягнена в цивільне – стильне пісочне пальто, зручні джинси і легкий шарф, – але її військова виправка, ідеально рівна спина і чіткі, впевнені рухи видавали в ній офіцера навіть за тисячі кілометрів від найближчої військової бази. На плечі висів тактичний рюкзак. Вона спустилася сходинками, озирнулася на пероні, і її погляд зупинився на мені.

Секунду ми просто дивилися одне на одного, не в змозі зрушити з місця. Світ навколо ніби вимкнули. Зникли таксисти, автобуси, голуби. Залишилися тільки її неймовірні, глибокі очі, в яких зараз блищали сльози.

А потім вона кинула рюкзак прямо на брудний асфальт і побігла до мене.

Я зробив крок назустріч, квіти ледь не випали з моїх рук. Вона влетіла в мої обійми з такою силою, що я ледь встояв на ногах. Я обхопив її, притиснув до себе так міцно, ніби боявся, що вона зникне, розчиниться в цьому осінньому повітрі. Вона уткнулася обличчям мені в шию, її руки судомно стискали мою куртку. Я відчував запах її парфумів, такий рідний і такий контрастний на тлі запаху моєї зброї та солярки, що в'ївся в мою шкіру назавжди.

– Rex... Oh God, Rex... – шепотіла вона, задихаючись від емоцій і сліз.

Я зарився обличчям у її волосся. Мої власні очі зрадницьки запекли. Я цілував її скроню, її щоки, її губи. Це був поцілунок двох людей, які пройшли крізь пекло очікування, крізь страх смерті і невідомості.

Коли ми нарешті трохи відсторонилися, щоб подивитися одне на одного, вона поклала теплі долоні на мої щоки. Її очі розширилися від подиву. 

– Мій Бо-о-же... – прошепотіла вона своєю милою, ламаною українською з тим самим фірмовим акцентом. – Де... де тво-я бо-ро-да? Ти та-кий... ін-ший. Та-кий гар-ний! Мій ти-хень-кий вбив-ця...

Я розсміявся крізь сльози, простягаючи їй букет білих троянд. 

– Це тобі. І я теж неймовірно щасливий тебе бачити, Роуз. Ти навіть не уявляєш, як я чекав.

Раптом збоку пролунав дивний, гучний звук, схожий на те, як хтось намагається продути забитий ствол гармати.

Ми озирнулися. За кілька кроків від нас стояв Кум. Він відвернувся спиною, його могутні плечі ледь помітно здригалися. Він судомно тер очі своїм здоровезним кулаком і гучно, з присвистом, смаркався в зелену тактичну хустинку.

– Куме? – тихо спитав я. – З тобою все добре?

Головний сержант різко обернувся. Очі його були червоні, а по засмаглій щоці, прямо в розкішні козацькі вуса, котилася скупа чоловіча сльоза. Але він миттєво напустив на себе максимально суворий вираз обличчя.

– Екологія в цих Чернівцях... нікудишня! – басом, який трохи зривався, прогарчав Кум. – Пил стоїть такий, що прямо в очі лізе! А ще... хрін! Отой домашній хрін, що ми в Тернополі купили! Банка, мабуть, розгерметизувалася в машині, аж очі виїдає! Японський магнітофон, ну що ви дивитесь?!

Роуз, яка чудово розуміла, що ніякого пилу і хрону не було, тепло усміхнулася, підійшла до нашого кремезного сержанта і, несподівано для нього, міцно обійняла. 

– Thank you, Kum, – тихо сказала вона. – Дя-ку-ю то-бі. За те, ш-ш-ч-ч-о бе-ре-жеш йо-го.

Кум почервонів так, що став схожим на стиглий помідор, обережно, двома пальцями, поплескав її по спині і знову гучно шмигнув носом. 

– Та що там... Робота така... – пробурмотів він. Потім різко відсторонився, прочистив горло і миттєво перейшов у свій звичний командирський режим.

– Значить так, орли і голуби! – Кум засунув руку в кишеню розвантажувального жилета і дістав якісь ключі. – Рексе, слухай сюди! У мене тут раптом виникли дуже невідкладні справи. Екстрені!

Я здивовано підняв брови: 

– Які справи, Куме? Ми ж у Чернівцях нікого не знаємо.

– Як це не знаємо?! – щиро обурився Кум. – Я згадав, що в дев'яносто восьмому році був в учебці у "Десні" з одним хлопцем із Чернівців! Він зараз тут, кажуть, дуже впливова людина. Мені треба терміново з ним зустрітися, обговорити... е-е-е... питання міжвідомчої координації логістичних маршрутів постачання консервованих ананасів для потреб ППО! Справа державної ваги!