Ковбаса стигне

Коли ти на фронті хочеш провернути якусь особисту справу, головне – правильно подати це керівництву. Мистецтво армійської дипломатії полягає в тому, щоб переконати командира: твій особистий інтерес є критично важливим для обороноздатності всієї бригади.

Поки я нервово натирав ганчіркою свій автомат, намагаючись не думати про те, що Роуз уже в повітрі, Кум вирушив до ротного Парми. Завдання стояло надскладне: вибити для мене три дні відпустки.

Парма сидів у своєму імпровізованому кабінеті, облаштованому в напівзруйнованій сільській хаті, і схилився над розгорнутою картою. Колишній вчитель географії, а нині людина, що з крижаним спокоєм керувала зенітною ротою, він не любив, коли його відривали від планування.

Кум, як досвідчений перемовник, зайшов тихенько, став біля дверей і почав здалеку. 

– Бажаю здоров'я, пане капітане! Я тут з приводу морально-психологічного стану нашого особового складу. Бойовий дух високий, але, знаєте, є нюанси міжнародної співпраці...

Парма повільно підняв очі, зняв окуляри і потер перенісся. Його холодний погляд, здавалося, бачив Кума наскрізь. 

– Куме, давай без оцих політзанять, – рівним голосом перебив ротний. – Що у вас знову сталося? Степанич виміняв наш запасний генератор на контрабандну тушонку? Чи Амінь знову з кулемета по мишах стріляв?

– Та ні, командире, тут справа тонка. Амурна! – Кум зробив крок ближче, понизивши голос до змовницького шепоту. – Рексу треба три дні. Там... ну, американський десант висаджується. Побачення в нього. Ми ж не можемо вдарити обличчям у багнюку перед представниками НАТО!

Парма раптом відклав олівець і, що траплялося вкрай рідко, ледь помітно посміхнувся куточками губ. 

– Я все чекав, коли ти прийдеш, головний сержанте. Починаєш мені тут басні розказувати про моральний стан, – ротний дістав із папки якийсь офіційний папір з печаткою. – Роуз прилітає?

Кум аж рота відкрив від здивування. Його розкішні вуса здивовано сіпнулися. 

– А ви... звідки знаєте?

– Я командир чи хто? – спокійно відповів Парма. – У мене офіційна телеграма зі штабу бригади. Майор Роуз Маккален з наступного тижня офіційно прикомандирована до нашого командного пункту як консультант із застосування та обслуговування іноземних зразків озброєння. Вони там у штабах вирішили, що її досвід нам дуже знадобиться. Тому, Куме, ніякої відпустки я Рексу не даю.

У Кума відвисла щелепа, а в очах промайнула паніка. 

– Як не даєте?! Командире! Та він же зів'яне! Він же небо тримати перестане! Це ж любов!

– Не перебивай старшого за званням, – крижаним тоном, але все з тією ж ледь помітною усмішкою продовжив Парма. – Я не даю відпустку. Я виписую офіційне бойове розпорядження. Вам обом.

– Обом?! – Кум кліпнув очима. – Так. Офіційна вказівка: зустріти майора Маккален на кордоні та супроводити її в смугу відповідальності нашої бригади. Маршрут, безпека, логістика – на вас. Тож так чи інакше, ви їдете її зустрічати. Наказ зрозумілий?

За п'ять хвилин двері нашого підвалу ледь не злетіли з петель. Кум влетів усередину, сяючи, як начищена ювілейна монета.

– Рексе! Пакуй лахи! Ромео ти наш офіційний! – заволав Кум, плескаючи в долоні. – Парма все знав! Її до нас консультантом переводять! І головне – ми їдемо зустрічати її разом! За офіційним бойовим розпорядженням!

Я, який саме намагався відтерти пляму мастила з пікселя, завмер. 

– Разом? Куме, навіщо ти зі мною поїдеш? Це ж... ну...

– Що "ну"?! – обурився Кум. – Рексе, так навіть краще! Бо знаючи тебе і твій стан афекту, ти ж обов'язково десь у штангу даси! Ти зараз закоханий, у тебе IQ як у хлібного м'якуша! А так я буду спокійним. Буду твоїм секундантом, продюсером і керівником служби протоколу. Будеш робити все, як книжка пише! Газета!

Лейтенант підхопився з місця: 

– Я, пане головний сержанте! 

– Залишаєшся за старшого! Якщо Амінь почне з "Браунінга" дерева косити від нудьги – відповідаєш головою!

Ми зібралися за рекордні п'ятнадцять хвилин. Завели наш старенький, посічений уламками, але надійний L200, і вирвалися з сірої, вогкої зони Запорізького фронту на захід.

Я сидів за кермом і подумки прокладав маршрут у навігаторі. 

– Так, Куме. Через Дніпро, потім на Вінницю, Хмельницький, і там уже пряма на Чернівці. Завтра вранці будемо на місці.

Кум, який по-хазяйськи розвалився на пасажирському сидінні і пив енергетик, категорично похитав головою. 

– Відставити Вінницю. Навігатор вимикай. Ми їдемо через Тернопіль.

Я ледь не вдарив по гальмах. 

– Куме, який Тернопіль?! Це ж який гак треба зробити! Ми втратимо години чотири! Навіщо нам у Тернопіль?

– Тому що, Рексе, – серйозно і повчально почав Кум, – подивися на себе в дзеркало заднього виду. Ти на кого схожий? Ти ж оброслий, як партизан Бульби-Боровця! Борода стирчить у різні боки, на голові гніздо, під очима мішки. Ти ж американсь майора зустрічаєш, а не представника лісгоспу!

– Я поголюся на заправці! – спробував відбитися я. – Ага, тупим станком, з холодною водою, і приїдеш до неї з червоною пикою, як помідор? Ні! У Тернополі в мене є знайомий барбер. Славік. Золоті руки! Він з тебе людину зробить. Фейд-мейд, масло для бороди, гарячий рушник – все як у кіно. Ти маєш виглядати як Джеймс Бонд, тільки з українського ППО. Це раз!

Кум загнув один палець і хитро примружився. 

– А по-друге, гостинці! Ти думав, ми її сухпаєм зустрічатимемо? Що вона там у своєму Лондоні їла? Вівсянку гумову? Фіш-енд-чіпс? Ми маємо прихопити домашніх гостинців! Тернопільський ринок – це ж Мекка! Візьмемо справжнього сала з проростю, ковбаски на дубових дровах копченої, хрінцю домашнього. Вона як понюхає нашу ковбасу, одразу громадянство українське попросить! Ми не просто жінку твою зустрічаємо, Рексе. Ми презентуємо націю!

Сперечатися з Кумом було марно. Тому надвечір наш брудний, бойовий пікап припаркувався в центрі Тернополя біля модного барбершопу.