Амінь

Пізня осінь на фронті – це найгірше, що може трапитися з військовим, неважливо, піхота це чи ППО. Це вже давно не та золота пора з павутинками, про яку пишуть у шкільних підручниках. Це суцільна, безпросвітна сіра мряка. Запорізький чорнозем у листопаді перетворюється на агресивний клейстер, який засмоктує берці до самих колін, а крижаний вітер пронизує крізь усі шари флісу і термобілизни до самих кісток, видуваючи залишки тепла і надії. У такий час навіть метал здається живим, бо він так само стогне від цієї нещадної вогкості і вкривається краплями холодного конденсату, як і люди.

У нашому напівпідвальному КСП пахло паленими дровами, мокрою глиною, дизелем і густим, різким ароматом збройового мастила.

Посередині кімнати, прямо під тьмяною діодною лампою, сидів наш великокаліберний бог – Амінь. Перед ним на брезенті, заляпаному осінньою багнюкою, лежав розібраний на складові "Браунінг" М2, який Амінь методично, з якоюсь маніакальною ніжністю протирав промасленим ганчір'ям. На носі в нього, як завжди, трималися ті самі легендарні тактичні окуляри з такими товстими лінзами, що через них, здавалося, можна було розгледіти мікроби на поверхні Місяця.

Лейтенант Газета, який саме намагався зігріти змерзлі руки об кухоль з гарячим чаєм, довго і заворожено спостерігав за цією картиною. Зрештою, його наукова цікавість перемогла інстинкт самозбереження.

– Амінь, дозвольте нескромне запитання, – Газета поправив свої, значно тонші окуляри, які раз у раз запотівали від перепаду температур. – Я вже давно аналізую ваш візуальний контакт із ціллю. Згідно з моїми спостереженнями, ваша гострота зору становить десь мінус шість, а то й мінус вісім діоптрій. З медичної точки зору, ви – глибокий "мінус". Як, скажіть на милість, людина з такими офтальмологічними показниками стала першим номером на великокаліберному кулеметі в зенітній роті? Ви ж "Шахед" без тепловізора бачите, мабуть, як розмиту сіру пляму в цьому осінньому тумані?

Степанич, який у кутку перераховував банки з тушонкою, рятуючи їх від вогкості, голосно пирхнув. 

– Лейтенанте, ти нічого не розумієш у військовій еволюції! – заіржав прапорщик. – Наш Амінь – це кажан. Він стріляє на звук! У нього локатори у вухах! Він чує, як російський пілот у кабіні матюкається, і туди накидає. А окуляри йому треба тільки для того, щоб мою тушонку в темряві не красти!

Амінь мовчки, не піднімаючи голови, поклав затворну раму на брезент, зняв свої товсті окуляри, протер їх краєм фліски і подивився на Газету мружачись. Його обличчя без скла виглядало зовсім інакше – жорстке, посічене шрамами на бровах, з перебитим носом і важким, хижим підборіддям.

– Я стріляю не очима, лейтенанте, – басом, від якого ледь помітно завібрували стіни, відповів Амінь. – Я стріляю м'язами. І пам'яттю.

Кум, який до цього дрімав на нарах, сховавшись від протягів під спальником, привідкрив одне око. 

– Рексе, – ліниво протягнув головний сержант. – Бачу, молодь не в курсі, з ким вони в одному підвалі сплять. Проведи політінформацію. Розкажи нашому Фройду, як Петренко став Амінем.

Я відклав рацію, яку саме перепрошивав, зручніше вмостився на ящику з-під ВОГів, відшкрябав шматок підсохлого бруду з берця і дістав сигарету. 

– Ну, слухайте, інтелігенція, – почав я, прикурюючи від запальнички. – Ви ж прізвище Аміня знаєте? Петренко. Нічого не каже? А якщо я скажу: "Сталевий Петренко"?

Газета наморщив лоб, намагаючись згадати. Амінь знову одягнув свої окуляри-біноклі і повернувся до кулемета, вдаючи, що ця розмова його не обходить, хоча його вуха явно нашорошилися.

– Років вісім тому, – продовжив я, випускаючи дим у сире повітря підвалу, – цей "сліпий кріт", як ви його називаєте, був одним із найперспективніших бійців ММА в Україні у напів важкій вазі. Змішані єдиноборства, Газета. Октагон, клітка, кров і піт. Петренко не просто бився, він людей на запчастини розбирав. Він заходив у клітку, як машина для утилізації. Удари були такої сили, що суперники падали, ніби в них висмикнули шнур із розетки. Саме тоді коментатори і прозвали його "Амінь", а не тоді, коли ми в анекдотичній формі це тут підхопили. Бо якщо Петренко пробивав тобі свій правий боковий – все, гаси світло, читай молитву, наступав повний і безповоротний "амінь".

– Неймовірно... – прошепотів Газета, розглядаючи широченні плечі і вузлуваті руки кулеметника так, ніби бачив їх уперше. – Топ-спортсмен? Але чому ж він тоді не на міжнародних аренах, а тут, зі... специфічним зором?

– А ось тут, лейтенанте, починається драма, – зітхнув я. – Був у нього чемпіонський бій. Серйозний противник, якась там закордонна зірка. Бій ішов кістка в кістку. У третьому раунді Амінь пропустив страшний удар коліном у голову. Бій він тоді все одно виграв – на чистій люті дотиснув суперника і відправив його в глухий нокаут. Але після бою...

Я зробив затяжку і подивився на Аміня. Той завмер із маслянкою в руках.

– Відшарування сітківки на обох очах. Складна травма голови. Зір почав падати катастрофічно. Мінус два, мінус чотири, мінус сім... Лікарі сказали чітко: ще один вихід у клітку, ще один удар по голові – і ти залишишся в повній темряві назавжди. Білий квиток. Заборона на будь-який спорт.

– Класична втрата ідентичності через фатальне руйнування кар'єрного стрижня, – тихо, професійним тоном констатував Газета. – Це ж колосальна психологічна травма для альфа-самця.

– О, ти навіть не уявляєш яка, – підтвердив я. – Амінь тоді зламався. Уявляєш, що таке для воїна, який звик відчувати себе непереможним чоловіком, хижаком, раптом перетворитися на інваліда? Він не міг більше битися. Він не міг нормально водити машину, особливо в таку осінню мряку. Він став ніким. Надів оці свої "телескопи", закрився вдома, почав пити. Перетворився на тінь того самого "Сталевого Петренка". Життя для нього закінчилося. Він просто чекав, поки постаріє.

Я перевів погляд на кулемет. 

– А потім настав лютий двадцять другого. Кацапи полізли з усіх щілин.