Степанич

Бувають такі дороги, які створені не для того, щоб по них їздити, а для того, щоб перевіряти на міцність людську психіку і ходову частину волонтерських пікапів. Запорізький чорнозем пізньої осені – це субстанція з консистенцією клею, характером маніяка і здатністю засмоктувати в себе все, що важить більше за горобця.

Ми рухалися на рекогносцировку. Ротний Парма наказав підшукати нове, більш захищене місце для розгортання ротного КСП, оскільки стару локацію ворожі дрони почали змальовувати занадто часто. Наш старенький Mitsubishi L200, натужно ревучи дизелем, місив багнюку, перекидаючись із боку в бік, наче п'яний матрос під час шторму.

Я крутив кермо, вкриваючись потом, намагаючись не злетіти в глибоку колію від танка. На пасажирському сидінні Кум, як завжди незворушний, тримався однією рукою за ручку над дверима, а іншою притримував свій автомат.

А от на задньому сидінні відбувалося справжнє пекло. Там, стиснуті з усіх боків, сиділи лейтенант Газета, кулеметник Амінь і наш незмінний геній логістики – старшина Степанич. Проблема полягала в тому, що Степанич відмовився їхати без свого “золотого запасу”. На його колінах лежав здоровенний ящик із дефіцитними кабелями для зенітних прожекторів, під ногами стояв мішок елітної волонтерської кави, а збоку в нього впирався якийсь неврахований акумулятор, який він учора виміняв у суміжників на дві банки оливок і трофейну флягу.

Коли пікап черговий раз пірнув у яму, підвіска жалібно хруснула, і ящик із кабелями боляче в'їхав Степаничу в підборіддя.

– Рексе, трясця твоїй матері! – заволав прапорщик, обіймаючи свій вантаж так, ніби це було немовля. – Ти можеш акуратніше?! Ти ж не дрова везеш! Ти везеш матеріально-технічну базу нашого підрозділу! Якщо я цей акумулятор розіб'ю, ми на новому КСП будемо при свічках планшети заряджати!

– Степанич, скажи дякую, що ми взагалі їдемо! – огризнувся я, викручуючи кермо. – Ця дорога пам'ятає ще махновські тачанки!

– Пане старшина, – подав голос Газета, притиснутий до вікна мішком із кавою, поправляючи окуляри. – Я вже давно спостерігаю за вашим патерном поведінки. Ваша маніакальна прив'язаність до матеріальних цінностей підрозділу має всі ознаки глибокої психологічної компенсації. Такий собі фронтовий плюшкінізм. Ви акумулюєте речі, щоб створити ілюзію контролю над хаосом війни. Це класичний захисний механізм.

Кум, почувши це, голосно реготнув на передньому сидінні. 

– О, лейтенанте, ти зараз на тонку кригу ступаєш! Назвати Степанича Плюшкіним – це як назвати снайпера косим. Степанич у нас не Плюшкін, він у нас Кощій Безсмертний, який над кожною банкою згущонки чахне. Степанич, от скажи чесно, звідки в тебе ця жага до накопичення? Тебе в дитинстві іграшками обділяли? Чи ти до армії комірником у сільпо працював, що в тебе кожна гайка на обліку?

Пікап вискочив на відносно рівну ділянку посадки, і я зміг трохи розслабитися, скинувши швидкість. У салоні запанувала тиша, порушувана лише гудінням мотора.

Степанич обережно поправив свою флісову шапочку, погладив ящик із кабелями і несподівано серйозно подивився на Кума через спинку сидіння. Його завжди хитре, прапорщицьке обличчя раптом стало якимось дуже втомленим і старим.

– Комірником у сільпо, кажеш? – голос Степанича втратив звичні сварливі нотки, ставши глибоким і спокійним. – Ех, Куме, Куме... Якби ж ти знав. Я ж до того, як одягнути цей заляпаний мазутом піксель, костюми носив такі, що кожен коштував як цей наш пікап.

Амінь, який до цього куняв, миттєво відкрив очі. Газета завмер. Ми з Кумом перезирнулися.

– До двадцять четвертого лютого, хлопці, я був не старшиною роти, – повільно почав Степанич. – Я був директором з логістики однієї з найбільших дистриб'юторських компаній нашої країни. Моєю вотчиною були склади під Києвом. Тридцять гектарів, Куме! Тридцять гектарів ідеально налагодженої системи. У мене в підпорядкуванні були сотні фур, тисячі людей. Я знав, де знаходиться кожна палета з товаром від Ужгорода до Харкова. Мої Excel-таблиці були творами мистецтва, а система штрих-кодування працювала точніше, ніж швейцарський годинник. Я був Богом логістики. Мене власники бізнесу на руках носили.

Степанич подивився у брудне вікно, за яким пропливали голі, посічені осколками дерева запорізької посадки.

– Я звик, що в цьому світі все має свою ціну, своє місце і свій маршрут. Я побудував свою “імперію”. Квартира, дві машини, заміський будинок, діти в престижних університетах. Здавалося, я контролюю все своє життя на десять років уперед.

Він зробив паузу. Пікап знову труснуло, але цього разу Степанич навіть не звернув уваги на свій ящик.

– А потім настав березень двадцять другого, – тихо, майже пошепки сказав він. – Росіяни прорвалися на Київщину. І в мій головний логістичний хаб, у серце моєї імперії, прилетіли дві крилаті ракети. А потім туди зайшли їхні танки.

Я відчув, як у мене по спині побігли мурахи. Кум перестав посміхатися і мовчки дивився на дорогу.

– Коли наші їх вибили, я поїхав туди, – продовжував Степанич. – Вийшов з машини і став на краю того, що колись було моїми тридцятьма гектарами. Там не було нічого. Тільки покручений, чорний від кіптяви метал, бетонний пил і гори попелу. Мільйони доларів, тонни товарів, ідеальні таблиці, графіки поставок – все це перетворилося на дим. Ніщо. Нуль.

Степанич важко зітхнув і подивився на свої загрубілі, брудні руки.

– І знаєте, що я тоді зрозумів, стоячи на тому згарищі? Я зрозумів, що всі матеріальні блага світу, всі ці фури і палети не варті абсолютно нічого, якщо ти не маєш чим їх захистити. Якщо в тебе немає зброї, і якщо в тебе немає країни. Будь-яку логістику можна знищити однією ракетою, якщо небо не закрите.

Він підняв очі на нас. 

– Того ж дня я пішов у військкомат. На мене подивилися, почитали моє резюме і сказали: "О, мужик, та ти ж геній постачання! Будеш старшиною, нам якраз такі потрібні". І я став старшиною.