Парма

Спуститися в підвал нашого КСП – це як зануритися в інший вимір. Тут, під товстим шаром бетону та землі, час тече інакше. Повітря густе, просякнуте запахом вогкості, дизельного вихлопу від генератора, збройового мастила та незмінним ароматом розчинної кави, яка тут, здається, ніколи не закінчується. Це наше царство відносного спокою.

Ми облаштували тут справжній підземний замок. Вздовж стін – двоярусні нари з дерев'яних ящиків з-під мін, вкриті старими матрацами та спальниками. В кутку весело гуде буржуйка, зроблена зі старої бочки, від якої тягнеться гофрована труба, що зникає в отворі під стелею. Над імпровізованим столом, збитим із дощок, тьмяно блимає світлодіодна стрічка. Всюди розкидані речі: плитоноски, шоломи, рюкзаки, коробки з набоями, якісь дроти, підсумки.

В той вечір у підвалі було відносно тихо. Ми щойно повернулися з виїзду і займалися повсякденною фронтовою рутиною. Степанич, затиснувши між колінами свій старий калаш, ретельно протирав затворну раму, періодично кидаючи погляд на ящик із тушонкою, ніби перевіряв, чи не зник він. Газета, насупивши брови, щось конспектував у свій нескінченний зошит, періодично поправляючи окуляри, які сповзали на ніс від вологості. Амінь, висунувши від старанності язика, ніжно, майже пошепки розмовляв із важким кулеметом “Браунінг”, змащуючи механізми. Його впевнені, звичні рухи заворожували. Я сидів на верхніх нарах, дивлячись на полум'я в буржуйці і думаючи про те, коли нарешті привезуть сухі дрова.

А Кум... Кум сидів на ящику біля столу, закинувши ноги на інший ящик. Він був у центрі уваги, як завжди. Обличчя його, засмагле і посічене зморшками, було суворим, а розкішні козацькі вуса грізно настовбурчилися. Він тримав у руці кружку з кавою і, здавалося, вів розмову сам із собою, періодично кидаючи фрази в простір підвалу.

– От скажіть мені, хлопці... – протягнув Кум, дивлячись на полум'я. – Хто б міг подумати, що зенітна рота – це така морока? Я в піхоті звик: окоп вирив, автомат почистив – і все, ти король світу. А тут? Прожектори, акумулятори, планшети... Вчора той "Віраж" знову глючив, я вже думав, що мені доведеться вручну небо тримати. А Степанич ще й тушонку зажав...

– Куме, не починай! – гаркнув Степанич, не відриваючись від чищення. – Тушонка – це стратегічний резерв! Вона на випадок повної... повітряної небезпеки! А якщо ти будеш її їсти кожен день, то ми до весни не доживемо!

– Ех, Степанич, Степанич... – Кум похитав головою. – У тебе в голові тільки акти списання і тушонка. А в небі, Степанич, зараз літають "Шахеди"! І вони не питають, чи є у нас акти списання! Вони хочуть нас підірвати! А для цього нам потрібна не тільки тушонка, а й влучне око і... генератор, який працює!

Раптом важкі дерев'яні двері підвалу, які ми зробили зі старих дощок, відчинилися. Разом із поривом холодного повітря в кімнату зайшов наш ротний – капітан на позивний Парма.

Парма був людиною-кременем. Високий, худорлявий, із короткою сивою щетиною і очима кольору зимового льоду. Він ніколи не підвищував голос, ніколи не метушився і завжди з'являвся саме тоді, коли це було найбільш потрібно. У підвалі миттєво запала тиша. Степанич припинив чистити автомат, Амінь відклав маслянку, Газета застиг із ручкою в руці. Всі погляди були спрямовані на командира. Парма був у повній екіпіровці, його піксель був мокрий від дощу, а обличчя втомленим, але спокійним. Він обвів нашу кімнату поглядом, затримавшись на кожному з нас.

– Сидіть, орли, без церемоній, – спокійно, рівним голосом сказав ротний. Він підійшов до столу і поклав на нього свій планшет. – Так, зенітники. Слухай мою команду. Сьогодні вночі – підвищена небезпека. Розвідка фіксує масові пуски "Шахедів" із південного напрямку. Наш підрозділ виступає в якості передової застави. Ми маємо закрити повітряний простір на нашому напрямку. Працюємо на перехоплення. Ваші екіпажі висуваються на позицію "Чарлі" о четвертій ранку. Перевірити БК до Браунінгів, тепловізори на готовність, прожектори заправити. Перехоплення може початися в будь-яку хвилину. Запитання є?

Кум, який до цього сидів розслаблено, миттєво виструнчився, наче юний курсант на плацу, і гаркнув своїм фірмовим сержантським басом, перекриваючи шум генератора: 

– Так є, командире! Запитань немає. Передова застава буде готова розірвати будь-яку бляшанку, яка посміє залетіти в наше небо!

Парма ледь помітно, самими кутиками губ, усміхнувся. 

– Дякую за розуміння, головний сержанте. На вас завжди можна покластися. Всім гарного вечора. Тримайте порох сухим. І... Степаничу, видай їм додатковий сухпайок. Сьогодні буде важка ніч.

Ротний розвернувся і так само тихо, як і з'явився, вийшов у темряву, щільно причинивши за собою двері.

У підвалі запала секундна тиша, яку порушувало лише потріскування дров у буржуйці і гудіння генератора. Ми перезирнулися. Кум повільно сів на свій ящик, відпив кави і з непідробним, глибоким захопленням похитав головою, дивлячись на двері.

– От скажіть мені, хлопці... – протягнув Кум, дивлячись на полум'я. – Оце мужик. Оце я розумію – витримка! Ви бачили? Зайшов спокійно, як до себе додому. Чітко пояснив обстановку, довів завдання, сказав "дякую" і пішов. Без істерик, без криків "ми всі помремо", без оцих командирських понтів і смикання особового складу. Рідко хто так у війську може. Я в піхоті бачив таких начальників, що при слові "підвищена небезпека" починали бігати по бліндажу і змушували окопи на метр поглиблювати ложками. А Парма – як скеля. Аж спокійніше на душі стає, коли такий командир над тобою.

Степанич, який до цього мовчки слухав, відклав затворну раму і поправив шапочку на лисині. 

– А ти знаєш, Куме, звідки в нього ця витримка? – спитав прапорщик, дістаючи з кишені пачку сигарет. – Я ж Парму знав ще задовго до того, як ви з ним у цій бригаді перетнулися.

Ми всі нашорошили вуха. Степанич був ходячою енциклопедією нашого батальйону. Якщо він починав розповідь, це завжди було цікавіше за будь-який серіал.