Газета

Зима на фронті – це час, коли час зупиняється. Темніє рано, грязюка замерзає до стану бетону, а єдиною розвагою залишається споглядання того, як полум’я гуде в розпеченій до червоного буржуйці.

Того вечора наш підвал нагадував читальний зал якоїсь дуже суворої бібліотеки. Амінь, висунувши язика від старанності, чистив кулемет. Степанич перераховував свої нескінченні “скарби” у вигляді ящиків із сухпайками. Кум, закинувши ноги на порожній ящик з-під мін, дрімав, насунувши шапку на самі очі. А лейтенант Газета сидів у кутку під тьмяним світлом діодної лампи і з маніакальною швидкістю щось строчив у своєму товстому блокноті, час від часу поправляючи окуляри, які сповзали на ніс.

Тишу порушувало лише шкрябання ручки по паперу.

– Слухай, лейтенанте, – не витримав Степанич, ховаючи накладні. – Ти отой папір переводиш кілограмами. Ти що там пишеш? Мемуари про те, як ми вчора згущонку ділили? Чи доноси в штаб на головного сержанта строчиш?

Кум миттєво розплющив одне око і припідняв край шапки, перевівши погляд на Газету. 

– Дійсно, лейтенанте. Що за епістолярний жанр? Ти вже другий блокнот списуєш. Тільки не кажи, що це відомості на списання майна, бо Степанича зараз інфаркт вхопить.

Газета відірвався від писанини, подивився на нас своїм фірмовим, трохи наївним поглядом через товсті лінзи, акуратно закрив ручку ковпачком і тихо зітхнув.

– Панове... Це не мемуари і не доноси. Я займаюся збором емпіричних даних. Якщо бути точним, я пишу наукову дисертацію. Тема мого дослідження: “Когнітивні та поведінкові патерни військовослужбовців у стані перманентного бойового стресу”.

У підвалі запала така тиша, що було чути, як миша за стіною вдавилася крихтою від сухаря. 

– Чого-чого патерни? – перепитав Амінь, відкладаючи затворну раму. – Це ти зараз про нас матюкаєшся?

– Амінь, не перебивай науку, – махнув рукою Кум, сідаючи рівно. Обличчя головного сержанта виражало суміш глибокого нерозуміння і сержантської цікавості. – Тобто ти хочеш сказати, Газета, що поки ми тут намагаємося вижити і “Шахеди” з неба збивати, ти з нас піддослідних кроликів робиш? І як ми в твоєму “стресі” виглядаємо?

– Виглядаєте ви вкрай репрезентативно, пане головний сержанте, – зніяковіло відповів Газета. – Але це лише частина моєї роботи. Розумієте, я ж сюди не просто так потрапив. Війна для мене – це не лише громадянський обов'язок, а й, так би мовити, унікальна лабораторія.

– Оце загнув, – хмикнув я, дістаючи кружку для чаю. – Ану, лейтенанте, розказуй. Як взагалі такого інтелігента, з якого пісок сиплеться від одного виду лопати, занесло в нашу маргінальну компанію? Ти ж явно не з тих, хто з дитинства мріяв в окопі спати.

Газета поправив окуляри, подивився на полум'я буржуйки і якось дуже по-людськи, без своїх закручених термінів, посміхнувся. 

– Не мріяв, Рексе. Ви маєте рацію. Я народився в Києві, в родині... ну, скажімо так, класичної академічної інтелігенції. Мама – професорка філології, тато – викладач соціології. У нас вдома замість ікон стояли портрети Канта і Сковороди. Я закінчив університет із червоним дипломом, аспірантура, кафедра психології. Моє життя мало пройти між бібліотекою та аудиторією.

– То якого біса ти не залишився там свої книжки читати? – щиро здивувався Степанич. – У тебе ж бронь мала бути залізна!

– Була, Степаничу. Але... – Газета почервонів, і в напівтемряві підвалу це було дуже помітно. – Але втрутився ірраціональний фактор. Її звали Вікторія.

Кум різко ляпнув долонею по коліну і розреготався: 

– Шерше ля фам! Я так і знав! Рексе, ти бачиш? Наука наукою, а гормони навіть у лейтенантів МПЗ працюють як треба! Розповідай, Ромео, що там за Вікторія?

– Вона була... вона була неймовірна, – замріяно протягнув Газета. – Художниця. Емоційна, непередбачувана, як спалах наднової зірки. Я кохав її три роки. Носив квіти, читав їй вірші Симоненка, розповідав про психоаналіз Юнга. А вона... Вона сказала, що я занадто “м'який”. Що їй поруч потрібен не “книжковий хробак”, а чоловік. Захисник. Брутальний, сильний. І пішла... до інструктора з кросфіту.

Газета важко зітхнув, а Амінь співчутливо похитав головою: 

– Ото біда, лейтенанте. У мене так само було, тільки моя до автомеханіка пішла. Каже, в нього руки в мазуті, зате гроші є. А в тебе що? Юнг якийсь. Кому той Юнг треба?

– От саме через такий когнітивний дисонанс, – продовжив Газета, ігноруючи Аміня, – у мене стався емоційний зрив. Почалася повномасштабна війна, і я вирішив довести їй... та й самому собі, що я не просто “м'який інтелігент”. Я зібрав речі і пішов у ТЦК та СП.

– І що ти їм сказав? “Візьміть мене, бо мене дівчина кинула”? – заіржав Степанич. 

– Ні! – гордо підняв підборіддя Газета. – Я розробив цілу стратегію! Я вирішив приховати свою вищу освіту. Думав: прийду, скажу, що я простий хлопець, нічого не вмію, пишіть мене в штурмову піхоту! Або в десант! Візьму в руки автомат і стану тим самим брутальним чоловіком.

– О Господи... – Кум закрив обличчя руками. – Штурмовик в окулярах мінус п'ять. Кацапи б померли від сміху, якби тебе побачили.

– От і воєнком так само подумав, – сумно зітхнув Газета. – Я заходжу в кабінет, стаю по стійці струнко. Кажу: “Бажаю служити в штурмових військах! Освіти немає, готовий рити землю зубами!”. Майор за столом довго на мене дивився. Потім відкрив шухляду, дістав звідти товстелезну папку, кинув її на стіл і каже: “Дуже похвально. Але, товаришу лейтенант запасу, ваша офіцерська справа з військової кафедри вашого  університету лежить у мене тут уже два роки. І там чорним по білому написано: ВОС – психологічна підтримка та забезпечення. Тож, пане “без освіти”, свій диплом психолога ви не сховаєте. Підете “замполітом””.

Ми всі зареготали так, що зі стелі підвалу посипалася суха глина. Газета на емоціях, у прагненні стати Рембо, абсолютно забув, що держава давно його порахувала і видала йому офіцерські погони запасу!