РЕКС

Ніч видалася на диво тихою. Навіть артилерія кацапів, здавалося, взяла вихідний. Рекс, закутавшись у свій потертий плащ-намет, пішов на своє чергування до “очей” – спостережного пункту на краю посадки, прихопивши тепловізор, планшет і великий термос.

Ми ж залишилися в бліндажі. Я, лейтенант Газета, Амінь і Степанич, який саме перераховував якісь свої нескінченні накладні при світлі тьмяного ліхтарика.

Газета відклав свій блокнот, зняв окуляри, протер їх краєм фліски і задумливо подивився на мене. 

– Пане головний сержанте... – несміливо почав він. – А можна питання не по статуту? От я спостерігаю за Рексом. У нього якась абсолютно ненормальна, я б навіть сказав, клінічна реакція на стрес. Вчора, коли по нас “Гради” працювали, він спокійно сидів і доїдав тушонку, ще й скаржився, що пил у банку летить. Звідки в нього ця льодяна витримка? Він що, кіборг?

Я хмикнув, дістав цигарку, повільно розім'яв її пальцями і прикурив від запальнички Степанича. 

– Кіборг, кажеш? Ні, лейтенанте. Він не кіборг. Він просто людина, яка бачила в цьому житті стільки різного лайна, що ваші “Гради” для нього – це як ранковий дощик. Сідайте ближче, молодь. Поки цей бородатий командос там у планшет витріщається, я вам розповім, з якого тіста зліплений наш Рекс.

Я глибоко затягнувся, пустив дим у стелю бліндажа і почав.

– Народився цей екземпляр у нормальному місті. Родина, школа – все як у людей. Вчився він непогано, але з дитинства в ньому сиділо якесь шило пригод. Я не знаю, що там йому в школі викладали, але замість того, щоб після навчання піти працювати в якийсь теплий офіс, перекладати папірці і пити смузі, він вирішив, що йому потрібна романтика.

Перетнулися наші шляхи, як ви вже знаєте, у 95-й окремій аеромобільній бригаді. Десантура! Я туди прийшов такий здоровий, з руками, що вже до лопати і кельми звикли. А він... Заходить у казарму такий щуплий, мовчазний, але погляд чіпкий, як у того тер'єра. Завжди все підмічав, завжди в нього екіпа підігнана ідеально.

Пам'ятаю, стоїмо ми перед стрибком з Геркулеса. Я йому кажу: “Ну що, малий, памперс вдягнув?”. А він на мене дивиться абсолютно спокійно і відповідає: “Я, Бос, памперси не ношу, я просто парашут сам укладав, а не як ти – дівчат-укладальниць заговорював". Ми тоді стрибнули, і я зрозумів, що з цим хлопцем можна йти в розвідку. Він ніколи не панікував. От просто ніколи.

– А після строкової? – не витримав Амінь. – Ви ж на будівництво пішли, пане сержанте. А він?

– А в нього шило в дупі заграло з новою силою! – я усміхнувся, згадуючи ті часи. – Нормальні дембелі їдуть додому, шукають роботу, одружуються. А Рекс? Рекс підписав контракт і полетів у складі миротворчого контингенту в Ірак. Провінція Васіт, Ель-Кут. Чули про таке? Там спека п'ятдесят градусів у тіні, пісок всюди – в очах, у вухах, в автоматі і навіть у тушонці.

Поки я тут в Україні фундаменти заливав і бригадами будівельників керував, Рекс там на БТРах по пустелі ганяв, конвої супроводжував і з місцевими бармалеями перестрілювався. Повернувся звідти чорний як смола, худий, але з таким поглядом, що в нього місцеві гопники сигарети боялися стріляти.

– То як ви кумами стали, якщо такі різні? – спитав Степанич, відриваючись від своїх накладних.

– А так і стали. У мене ж донька народилася, – мій голос трохи пом'якшав. – Маленька така, криклива. І я Люсі своїй кажу: “Мені потрібен кум. Але не просто якийсь там родич чи сусід, що нап'ється на хрестинах і в салат впаде. Мені потрібен хрещений, який, якщо треба буде, за малу горло перегризе”. Подзвонив Рексу. Кажу: “Ірак пережив? Пережив. Значить, і моє застілля переживеш. Приїжджай, будеш хрещеним батьком”.

– Ви б бачили його в церкві! – я не витримав і тихо розреготався. – Стоїть наш Рекс, тримає те немовля на руках. А тримає так міцно і правильно, ніби це не дитина, а штурмова гвинтівка в режимі підвищеної готовності! Ксьондз на нього коситься, а Рекс дивиться на нього так, ніби чекає від нього провокації і готовий застосувати силу. Отак ми і стали кумами. Зв'язані на все життя перед Богом і людьми.

Але думаєте, він після цього заспокоївся? Куди там! Минув час, і Рексу знову стало нудно. Каже: “Куме, поїду я попрацюю за фахом”. А який у нього фах? Зброя і безпека. Влаштувався він в одну серйозну міжнародну охоронну компанію – ПВК, коротше кажучи. І полетів куди? В Африку!

– В Африку?! – Газета аж окуляри на лоб підняв. – А що він там робив?

– Діаманти він там охороняв, лейтенанте! – я ляпнув долонею по коліну. – Справжні діамантові копальні! Я йому по скайпу дзвоню, сиджу в прорабській, весь у цементі, а він мені звідти віщає: пальми, мавпи бігають, спека. Я йому кажу: “Рексе, привези хоч один камінчик, я Люсі в обручку вставлю, вона мені всі гріхи простить!”. А він сміється. Каже, там такі правила, що за один камінчик можна голову в джунглях залишити. Супроводжував VIP-персон, охороняв конвої з місцевими олігархами, перетинався з такими відморозками, що наші зеки – це просто дитячий садок. Отам він і набрався цієї своєї африканської холоднокровності.

Але тут, у 2013-му, почався Майдан. Революція Гідності. Що ви думаєте? Мій кум, який заробляв зелені бакси в Африці і жив у тропіках, розриває всі свої контракти, купує квиток і летить у зимовий Київ!

Зустрілися ми прямо на Інститутській. Я там барикади будую – бо я ж будівельник, у мене все по феншую має стояти. А він приїхав у своїй тактичній куртці, пропахлий африканським сонцем і порохом. Стали ми щит до щита. Мій будівельний досвід і його тактичні африканські навички – це була страшна суміш. “Беркут” від нас плакав.

– А після Майдану? Знову в Африку? – не вгавав Амінь.

– А після Майдану він знову подався в приватний сектор. Працював в охоронних структурах за кордоном, мотався по світу. То Близький Схід, то знову якась спекотна країна. Зв'язок ми тримали постійно. Я йому розповідав, як ми з товаришами в АТО по териконах скачемо, а він мені – як він від якихось піратів чи бойовиків відбивається.