КУМ

Того вечора над нашими позиціями йшов такий густий і нудний осінній дощ, що навіть миші в бліндажі сиділи тихо, боячись зайвий раз поворухнутися, щоб не набрати повні вуха води. Ми всі збилися навколо розпеченої буржуйки. Кум, залишивши нас на господарстві, пішов на нараду до ротного, а ми намагалися висушити шкарпетки.

Лейтенант Газета, протираючи свої вічно запотілі окуляри, замріяно подивився на полум'я і раптом запитав: 

– Рексе, а дозвольте поцікавитися... Чому саме "Кум"? Це ж, напевно, не просто позивний, згенерований штабним комп'ютером? Яка етіологія цього прізвиська?

Амінь, який якраз намагався насадити шматок сала на прутик, теж нашорошив вуха. 

– Справді, Рексе. Розкажи. Ви ж із ним, здається, ще з часів динозаврів знайомі.

Я відкинувся на стінку бліндажа, дістав цигарку і посміхнувся. 

– "Кум", лейтенанте, це не позивний. Це діагноз. Це звання, карма і хрест на все життя. Вмощуйтесь зручніше, молодь, бо зараз я розповім вам епічну сагу про те, як кувалася оця наша вусата сталь.

Народився наш герой, як ви вже знаєте, на славній Тернопільщині. За легендами, які розповідала його мама, він не плакав при народженні, а одразу суворо подивився на акушерку і спитав, чому пелюшки не по статуту складені. Вчився він непогано, хоча шибки в школі бив регулярно і з мінометною точністю. Але руки в нього завжди росли з правильного місця, тому після школи пішов він вчитися на будівельника. Знаєте, щоб фундаменти міцні були, як його характер.

Але справжня історія нашого знайомства почалася значно пізніше. На строковій службі. Потрапили ми з ним, зелені і лисі, в славетну 95-ту окрему аеромобільну бригаду. Десантура! Марш-кидки, парашути, романтика і стерті до крові ноги.

Я пам'ятаю нашу першу зустріч у казармі. Заходить такий кремезний хлопець, вуса вже тоді починали пробиватися, дивиться на моє ідеально заправлене ліжко і каже: 

– О, бачу, людина вміє кантики відбивати. Будеш моїм напарником. Я – Кум. Але можеш звати мене просто "Бос". Я тоді його ледь табуреткою не перехрестив, але так ми і здружилися.

Пам'ятаю наш перший стрибок з парашутом. Ми стоїмо в "Мі-8", рампа відкрита, вітер реве так, що власні думки здуває. Я стою перед ним, дивлюся вниз, і мені якось дуже хочеться додому, до мами. А він плескає мене по плечу і кричить на вухо: 

– Рексе! Ти парашут нормально склав?! Бо якщо ми зараз гепнемося, і я через тебе ногу зламаю, я тебе в повітрі зберу, розберу і знову зберу! Пішов! 

І такий фірмовий копняк під зад мені дав, що я з гелікоптера вилетів, як крилата ракета! З того часу ми спина до спини.

Відслужили ми строкову, повернулися на цивілку. І тут нашого десантника підкорила одна маленька, але дуже бойова жіночка – Люся. Та сама, що нині йому той легендарний борщ варить.

Весілля гуляли на всю Тернопільщину. Я, звісно, був дружбою. Три дні пили, танцювали, двічі билися з сусіднім селом (чисто для профілактики), а потім разом мирилися. А за рік у них народилася донька. Маленьке, крикливе диво. І от дзвонить він мені якось вночі і каже: 

– Рексе, тут таке діло. Ти мене з вертальота не скинув, на весіллі морду мені не набив, значить, людина ти надійна. Будеш хрещеним батьком.

Хрестини були епічні. Коли Кум у церкві дивився на батюшку, той хрестився вдвічі швидше, ніж зазвичай. От після тої купелі він і став для мене офіційно Кумом. А я – для нього.

Після армії Кум пішов працювати на будівництво. І не просто кудись там цеглу подавати, а дослужився до виконроба. О-о-о, виконроб Кум – це була окрема стихія! 

– Розумієте, хлопці, – казав він мені, попиваючи пиво після зміни. – Будівельники – вони як піхота. Якщо їм не дати чіткий наказ і не стояти над душею з ломом, вони тобі замість рівної стіни Пізанську вежу збудують, ще й скажуть, що так по кресленню було.

Кум керував бригадами так, ніби це був батальйон спецназу. Він не заливав бетон, він заливав дисципліну! Його боялися всі постачальники, а матюки виконроба Кума на об'єкті можна було почути за три квартали. Саме там, на будівництвах, він і відточив своє вміння керувати людьми, з якого ми зараз так "тішимося".

Але мирне життя закінчилося. Спочатку був Майдан. Революція Гідності. Кум там був у будівельній касці, керував зведенням барикад на Інститутській. Казав, що бруківка кладеться не по ГОСТу, але для стримування "Беркуту" зійде.

А потім настав 2014 рік. АТО. Звісно, ми пішли. Тільки цього разу доля закинула Кума до лав славетної 128-ї гірсько-піхотної бригади. Хоча сам Кум її називав виключно "гірсько-копитною". 

– Рексе, – розповідав він мені пізніше, коли ми зустрілися у відпустці. – Яка там "піхотна"? Ми там стільки по донбаській багнюці пішки відходили, що в мене берці стерлися, а на їхньому місці реальні копита виросли! Ми як ті гірські козли по териконах скакали. Пам'ятаю його історію з Дебальцевого. Їде на них ворожа БМП. Всі по окопах, а Кум вилазить по пояс, наставляє РПГ і кричить: "Ану стояти, бляха! Тут свіжий бетон залили, куди ти гусеницями преш?!". Кацапи, мабуть, від такого нахабства аж пригальмували. Кум ту беху і спалив. Герой, курва, будівельного фронту.

Повернувся він з АТО. Знову пішов на будівництво, почав жити, доньку ростити, Люсині борщі їсти. Начебто все заспокоїлося. Здавалося, ось він – заслужений відпочинок.

А потім прийшло 24 лютого. Повномасштабка. Ми були на зимовій риболовлі о шостій ранку. 

– Куме, ти як? Чув? 

– Чув, Рексе, чув, – спокійно відповів він, і на задньому фоні було чути, як клацає затвор його мисливського карабіна. – Я вже Люсі набрав сказати, щоб борщ у банку закрутила. Їдемо до військкомату. Добре, що шкарпетки теплі взяли, бо я знаю цих штабних, знову в якийсь підвал без опалення засунуть.

І ось ми тут. Знову спина до спини. Я, він, і ви, два йолопи.

Я замовк і зробив великий ковток гарячого чаю з металевої кружки. Газета і Амінь сиділи з відкритими ротами.