Віденський штурм

На війні ти звикаєш до будь-яких абсурдних наказів. "Копати від паркану і до обіду", "замаскувати пікап так, щоб його не знайшов навіть той, хто маскував", "знайти солярку там, де її в принципі не існує". Але те, що приніс того осіннього ранку діловод з управління бригади, зламало нашу психіку надійно і безповоротно.

Це був конверт. Не звичайний армійський сірий папірець, заклеєний слиною, а розкішний, цупкий конверт кольору слонової кістки, із золотим тисненням. Він пахнув не соляркою і мишами, як усе в нашому підвалі, а дорогим парфумом і мирним життям.

Кум, який саме чистив свій автомат, підозріло глянув на конверт, потім на діловода, ніби той приніс йому розтяжку в подарунковій упаковці. 

– Це що за диверсія? – прорипів головний сержант. 

– Це вам, пане головний сержанте. Особисто в руки. Зі штабу передали, – відрапортував боєць і хутко зник, поки Кум не придумав йому роботу.

Кум витер руки об штани, обережно двома пальцями відкрив конверт і витягнув звідти картку. Він читав її десь хвилину. Його густі козацькі вуса спочатку поповзли вгору, потім опустилися, а обличчя набуло кольору свіжої цегли. Разом із карткою в конверті був ще один папірець – офіційне розпорядження, підписане особисто командиром частини.

– Рексе... – голос Кума був незвично тихим, майже приреченим. – Ти знаєш, що таке "Благодійний президентський бал"? 

– Ну, – я відірвався від ремонту турнікета. – Це там, де всі у парадній формі, жінки у вечірніх сукнях, шампанське, оркестр... А що? 

– А те, Рексе, що комбриг вирішив, що наш підрозділ там має представляти "найбільш колоритний і заслужений військовослужбовець". І своїм прямим наказом відряджає мене на цей бісів бал у Київ. На два дні. З обов'язковою участю в танцювальній програмі.

Ми з Амінем перезирнулися. Здоровань Кум, який міг одним поглядом зупинити ворожу ДРГ, Кум, який носив бронежилет так, ніби народився в ньому, мав їхати на бал і... танцювати.

– Пане сержанте, так це ж круто! – загорівся Амінь. – Шампанське, канапе всякі, жінки красиві! 

– Амінь, ти дурень чи прикидаєшся? – визвірився Кум. – Яке шампанське?! Там вальс треба танцювати! Вальс! А я останній раз танцював на своєму весіллі двадцять років тому, і то це був танець "підтримай мене за плече, бо я падаю"! Я ж як ведмідь-шатун! Я там якійсь волонтерці чи генеральші ноги в порошок зітру! Це ж ганьба на всю бригаду!

Кум відверто комплексував. Це було видно неозброєним оком. Його сувора, загартована в боях гордість не дозволяла йому виглядати посміховиськом на людях, тим більше у парадній формі з нагородами.

Порятунок прийшов звідки не чекали. Лейтенант Газета, який сидів у кутку з рацією, делікатно кашлянув, поправляючи окуляри. 

– Е-е-е... Пане головний сержанте. Якщо питання полягає виключно в опануванні базових кроків віденського вальсу, то я... міг би допомогти. 

Кум різко розвернувся, наче башта танка: 

– Ти? Лейтенанте, ти що, танцюрист? 

– В юності моя матінка наполягла на всебічному розвитку особистості. Сім років бальних танців. Клас "С", – з легким рум'янцем, але гордо відповів Газета.

Очі Кума загорілися надією, але він швидко озирнувся. Вчитися танцювати посеред позицій, де будь-якої миті міг зайти хтось із сусідньої роти, було самогубством для його сержантського авторитету. 

– Так, – Кум перейшов на командирський шепіт. – Операція "Віденський штурм" оголошується відкритою. Рексе, знайди нам секретний полігон. Щоб ні одна жива душа не бачила.

Секретним полігоном виявився продуктовий склад Степанича. Це було просторе, хоч і напівтемне приміщення в закинутому корівнику, де рівними, геометрично ідеальними рядами стояли ящики з тушонкою, мішки з картоплею та макаронами. Степанич за оренду заломив ціну – п'ять пачок сигарет, але Кум так на нього подивився, що прапорщик швидко зробив "знижку для ветеранів" до нуля і пообіцяв мовчати.

І ось, уявіть картину. Напівтемний склад. Зі стелі звисає одна тьмяна лампочка. З телефону Газети, покладеного на ящик зі згущонкою, тихо грає Йоганн Штраус "На прекрасному блакитному Дунаї", періодично перериваючись на повідомлення з телеграму про загрозу балістики.

Ми з Амінем сиділи на мішках з цибулею в дальньому кутку і плакали. Ми реально плакали від сміху, затискаючи собі роти руками, щоб не зірвати секретність операції.

Посередині складу лейтенант Газета, худий, в окулярах, намагався вести в танці здоровенного, кремезного Кума в піксельних штанях і флісці.

– Пане головний сержанте, розслабте спину! Ви стоїте, як ніби вас до стовпа прив'язали! – командував Газета. – Праву руку мені на лопатку. Ні, не треба мене хапати так, ніби я ворожий диверсант! Ніжніше! 

– Лейтенанте, якщо я буду тебе тримати ніжніше, я подумаю, що я збоченець! – сопів Кум, дивлячись під ноги з такою напругою, ніби там були протипіхотні міни.

– Раз-два-три, раз-два-три! – рахував Газета. – Крок лівою вперед... Куме, куди ви прете?! Ви не траншею штурмуєте! Ви знову наступили мені на ногу! 

– Вибач, лейтенанте. У мене берці сорок п'ятого розміру, вони для вальсу не спроєктовані! 

– Уявіть, що квадрат вальсу – це сектор обстрілу! – Газета знайшов геніальний педагогічний підхід. – Ви зміщуєтесь по флангу на "раз", закріплюєтесь на "два", і підтягуєте тили на "три"! Центр ваги переносимо плавно, як при стрільбі з коліна! Пішли! Раз-два-три!

Кум, насупившись і висунувши від старанності кінчик язика, почав пересуватися по складу. Він справді нагадував п'яного ведмедя, якого змусили виступати в цирку. Його кроки були важкими, він то і діло зачіпав плечем штабелі з макаронами, але вперто продовжував рахувати під ніс: "Фланг-закріпився-тил... Фланг-закріпився-тил...".

– Ай! – зойкнув Газета, коли Кум знову припечатав його своїм берцем. 

– Терпи, лейтенанте! – прогарчав Кум. – Якщо я ще раз тобі на ногу наступлю, вважай це "дружнім вогнем"! Рахуй давай!