Зворотній зв’язок

Осінь на фронті завжди приходить якось раптово. Ще вчора ми знемагали від пекельної запорізької спеки, пил скрипів на зубах, а сьогодні небо затягнуло важкими, свинцевими хмарами, і холодний вітер почав пробирати крізь фліску до самих кісток. У такі дні окопне життя стає особливо тягучим. Бруд під ногами змінює агрегатний стан із "сухої пудри" на "липку сметану", а всі розмови зводяться до того, коли нарешті привезуть сухі дрова і чи не час Степаничу діставати зі своїх таємних запасів зимові берці.

Того ранку ми сиділи в нашому імпровізованому КСП, розташованому в напівзруйнованому підвалі. На буржуйці грівся закопчений чайник, Газета щось ретельно конспектував у свій блокнот, Амінь протирав оптику, а я намагався зловити хоч якусь паличку зв'язку, щоб відправити Роуз ранкове повідомлення.

Кум сидів у кутку на ящику з-під мін, насупивши брови, і швидко скролив стрічку новин у своєму смартфоні. Зв'язок щойно "пробило", і месенджери розривалися від сповіщень.

Раптом тишу підвалу розірвав такий триповерховий, витончений і конструктивно складний матюк, що навіть наш приблудний кіт Фелікс, який до цього мирно спав на порожньому мішку, підскочив на метр у повітря і розчинився в темряві.

– Трясця їхній матері, гниди кацапські! – Кум зірвався на ноги. Його обличчя, зазвичай спокійне і хитро-примружене, зараз нагадувало грозову хмару. Він з такою силою гепнув кулаком по дерев'яному столу, що чайник на буржуйці жалібно дзенькнув. – Щоб вас там усіх перекособочило і в пеклі на дрібні шматки порвало!

Ми всі синхронно завмерли. За роки війни ми бачили Кума в різних станах, але така тваринна, неприхована лють бувала в нього вкрай рідко.

– Пане головний сержанте, що трапилося? – обережно, ніби підходячи до нерозірваного снаряда, запитав Газета. – Прорив на фланзі?

– Гірше, лейтенанте, – прорипів Кум, тицяючи екраном смартфона нам в обличчя. – Ви тільки подивіться на цих виродків. Навчальний рік тільки-но почався! Діти тиждень за партами посиділи. А ці потвори вночі запустили "Шахед" прямо по моїй рідній Тернопільщині. І влучили куди? По моїй школі!

Кум почав нервово міряти кроками тісний підвал, раз у раз стискаючи і розтискаючи кулаки. 

– Рексе, ти уявляєш? Це ж моя школа! Де я перші літери виводив, де першу двійку з математики отримав! Де я у спортзалі вікно м'ячем розбив, а потім з батьком скло туди вставляв! Вони ж, суки, не просто по стінах б'ють, вони по спогадах, по самому фундаменту луплять!

Він різко зупинився, дістав телефон і почав люто тикати пальцями по екрану. 

– Так, де цей номер... Де цей лисий чорт... Ану, давай!

Ми з подивом спостерігали за цією сценою. 

– Куме, ти кому дзвониш? – спитав я, відкладаючи свою зброю. 

– Однокласникам своїм дзвоню! – відрубав Кум, прикладаючи телефон до вуха. – Мені терміново потрібен номер директора школи. Буду висловлювати підтримку і розробляти план дій.

Ми зі Степаничем, який саме зайшов у підвал, багатозначно переглянулися. Нас усіх миттєво зацікавило, в чому ж саме має заключатися ця "підтримка".

– Як думаєш, Рексе, – пошепки спитав Степанич, чухаючи лисину. – Що він їм запропонує? Зенітну установку на дах школи поставити? Чи Аміня у відрядження відправить, щоб він там на фізкультурі дітям окопи копати показував? 

– Зважаючи на його стан, – так само тихо відповів Газета, поправляючи окуляри, – пан головний сержант цілком може запропонувати замінування шкільного подвір'я для захисту від ДРГ. Це класична проекція фронтового досвіду на цивільні об'єкти.

Тим часом Кум уже додзвонився до когось із колишніх шкільних друзів. 

– Алло, Сєрий? Це я! Який я? Кум! Слухай сюди, не спи. Ти новини бачив? Нашу школу розвалили! Так, я знаю, що ти тепер великий бізнесмен у Тернополі, от і напряжи свої зв'язки. Дай мені прямий номер Ігоря Васильовича. Якого Ігоря Васильовича? Директора нашого! Що значить "він п'ять років як на пенсії"?! А хто зараз? Степан Миколайович? Давай номер Степана Миколайовича. Бігом, бо я тобі наступного разу замість сувеніра збитого "Орлана" в офіс пришлю!

Отримавши заповітні цифри, Кум кілька секунд глибоко дихав, налаштовуючись, як перед доповіддю комбату. Потім набрав номер. У підвалі запанувала абсолютна тиша. Ми навіть дихати перестали, намагаючись почути, що відбувається на тому кінці дроту.

– Алло! Степане Миколайовичу? Доброго здоров'я. Це турбує... е-е... випускник вашої школи. Збройні Сили України, підрозділ протиповітряної оборони. Так точно. Побачив новини. Як ви там? Всі живі?

Голос Кума з металевого і рикучого раптом став якимось напрочуд м'яким, майже синівським. Через динамік телефону було чути стомлений, надтріснутий голос директора, який, судячи з усього, вже не першу годину розгрібав завали.

– Та живі, синку, живі, – лунало з телефону. – Вночі ж прилетіло. Сторож наш, дід Петро, встиг у підвал спуститися. Але школа... Ех. 

– Які масштаби руйнувань? – по-військовому чітко спитав Кум. – Несучі стіни цілі? Який план дій і строки відновлення?

Директор важко зітхнув. Це зітхання було таким красномовним, що нам тут, за сотні кілометрів, стало все зрозуміло. 

– Та руйнувань, як тобі сказати... ніби й не критично. Прямого влучання в дах не було, впало поруч. Але ударна хвиля... Всі вікна на фасаді винесло з рамами. Перекриття на другому поверсі в спортзалі повело, треба відновлювати. Фасад обсипався. Здавалося б, що там – вставити вікна, поштукатурити, підфарбувати. Але ж ти розумієш, як воно в нас робиться. Бюрократія. 

– А що бюрократія? – напружився Кум. – Це ж діти! 

– От саме тому, що діти, – гірко усміхнувся директор. – Треба комісії скликати, експертизи провести, тендери оголосити на закупівлю вікон, підрядників знайти, казначейство має платежі пропустити... На це все, доки гроші з бюджету виділять, доки зроблять – пройдуть місяці. А осінь на дворі, скоро дощі, зима. Школа стоятиме паралізована. Дітей доведеться на дистанційку переводити, а в нас у селі інтернет такий, що хіба голубами домашні завдання відправляти.