Свіжа кров

Війна – це такий безперервний конвеєр, який ніколи не зупиняється. Одні їдуть у тил на ротацію чи в госпіталь, зализувати рани, а на їхнє місце приїжджають інші. Наша мобільна вогнева група ППО вже давно потребувала свіжих рук, міцних спин і, що найголовніше, не замилених очей, здатних вночі розгледіти ворожий безпілотник. І от настав той день, коли командування пообіцяло нам довгоочікуване поповнення.

Ранок видався туманним і вогким. Ми з Кумом стояли біля розбитої сільської зупинки, сьорбаючи розчинну каву, коли з-за повороту, надривно ревучи двигуном, виринув заляпаний запорізькою багнюкою "КРАЗ". Вантажівка різко загальмувала, відкинула борт, і з її кузова, як горох із дірявого мішка, почали сипатися новобранці.

Ми дивилися на них мовчки. Вони стояли у новенькому, хрусткому, ідеально чистому "мультикамі". Їхні розгрузки були обвішані купою тактичних карабінчиків, ліхтариків, якихось підсумків сумнівного призначення та новенькими, блискучими ножами "рембо-стайл". Вони пахли кондиціонером для прання, маминими пиріжками і дорогим барбершопом. В їхніх очах горів той самий наївний, небезпечний вогонь героїзму, який зазвичай згасає після першого ж нічного чергування на морозі.

– Рексе, ти бачиш це? – тихо спитав Кум, не виймаючи сигарети з рота. – Це ж не поповнення в ППО, це виставка досягнень тактичного магазину. Диви, он той зліва навіть балістичні окуляри з темними лінзами на лоб почепив, хоча сонця вже третій день немає, а чергуватимемо цей тиждень ми виключно вночі.

До нас підійшов лейтенант Газета з незмінним блокнотом у руках, поправляючи свої власні, зовсім не балістичні окуляри. 

– Панове, маємо шість нових військовослужбовців для посилення нашого зенітного підрозділу. Згідно з моєю попередньою психологічною оцінкою, рівень їхньої мотивації становить дев'яносто п'ять відсотків. Вони рвуться захищати небо, але рівень їхньої стресостійкості та розуміння специфіки зенітної справи ще потребує глибокої адаптації...

– Лейтенанте, – перебив його Кум, прицільно викидаючи недопалок у калюжу. – Твоя психологічна оцінка зараз піде лісом. Мотивація – це добре, коли ти в тирі по мішенях стріляєш або в комп'ютерну гру граєш. А тут їхня мотивація має вижити під час нічного нальоту в чистому полі, де вітер пробирає до кісток. Все, відійдіть. Працює головний сержант.

Кум розправив свої широкі плечі, напустив на обличчя максимально суворий вираз, від якого навіть у мене іноді мурашки бігли по спині, і неквапливим, кроком хижака підійшов до новобранців. Ті, побачивши здоровенного дядька з розкішними козацькими вусами і поглядом, що пропалював кевлар, інстинктивно виструнчилися.

– Шикуйсь! – гаркнув Кум так, що з найближчої яблуні попадали залишки листя, а десь у кущах злякано нявкнув Фелікс. – Мене звати головний сержант! Для вас я – цар, Бог, військовий трибунал, система раннього попередження і єдина надія на те, що ви не зіб'єте власну кукурудзу замість ворожого дрона. Ви думаєте, що ППО – це натискати красиві кнопочки в теплому бункері, як показують по телевізору? Забудьте! Телевізор закінчився. Тут почалася рутина мобільних вогневих груп. І зараз ви пройдете мій особистий курс молодого зенітника!

Один із новобранців, хлопець у модній флісці (дамо йому умовний позивний "Хіпстер"), несміливо підняв руку. 

– Пане головний сержанте, а коли нам покажуть "Patriot" або хоча б "Iris-T"? Ми ж проходили теоретичну підготовку по сучасних системах ППО, вивчали радари... Коли ми будемо збивати крилаті ракети?

Кум подивився на нього з такою сумішшю жалості і сарказму, що хлопцю явно захотілося провалитися крізь землю, бажано відразу в укриття.

– "Patriot"? Тобі?! – Кум ледь не розреготався. – Синок, ти свій "Patriot" бачитимеш хіба що в новинах. Ваша система ППО – це кулемет ДШК, в кращому випадку – “Браунінг”, "Стінгер", прожектор, який важить як чавунна батарея, і ваші власні очі! Але навіть до цього я вас не допущу, поки ви не здасте мені головний іспит. Амінь! Ану неси сюди наш головний радар!

З-за кунга вийшов наш підсліпкуватий кулеметник Амінь, урочисто тримаючи в руках звичайнісіньку, стару, потерту саперну лопатку МПЛ-50 із затертим дерев'яним держаком. Кум узяв лопатку обома руками, як святиню, і підняв її над головою.

– Ось ваша головна система протиповітряної оборони! – проголосив Кум. – Ви думаєте, якщо ми зенітники, то літаємо в хмарах? Ніхріна! Ми вгризаємося в землю глибше за піхоту! Бо наш пікап із кулеметом – це ідеальна, жирна ціль для ворожого "Ланцета". Ваше перше бойове завдання: бачите оту посадку за селом? До вечора там має бути викопаний капонір для нашого бойового пікапа. Такий, щоб машина туди сховалася по самий дах, і щоб зверху можна було маскувальну сітку натягнути. Плюс щілини для особового складу!

– Але ж пане сержанте, – озвався старший з новобранців, чоловік із виглядом колишнього менеджера середньої ланки (назвемо його "Менеджер"). – Це ж неефективне використання людських ресурсів! Ми ж фахівці! Може, краще викликати екскаватор? Або хоча б трактор із ковшем? У XXI столітті зенітникам копати вручну – це ж нонсенс...

– Трактор?! – Кум аж задихнувся від обурення, і його вуса стали дибки. – Трактор, "Менеджере", це величезна, гучна, металева мішень! Ворожий оператор розвід-дрона "Суперкам" побачить твій трактор за двадцять кілометрів, і сюди прилетить такий "Іскандер", що від нас навіть гудзиків не залишиться! А ти – мішень маленька, безшумна, і якщо ти глибоко вгризешся в матінку-землю, то фіг тебе хто дістане! Тому лопати в зуби, і щоб я бачив тільки фонтани землі! Ефективність людських ресурсів він мені буде рахувати... Я тобі зараз такий KPI поставлю, що ти до дембеля не розрахуєшся!

Новобранці, зрозумівши, що дискусія з ППО-шним начальством закінчена, понуро побрели до посадки. Але на цьому "курс" не завершився. Доки вони копали, Кум влаштував їм перевірку на шумове маскування. Він наказав їм переміщатися навколо позиції абсолютно безшумно.