Перший дзвоник

Ранок першого вересня на фронті нічим не відрізняється від тридцять першого серпня. Той самий пил, той самий присмак пороху в повітрі і та сама розчинна кава, яка за кольором і консистенцією нагадує запорізьку багнюку.

Я сидів на ящику з-під ВОГів, вдивляючись в екран смартфона. Там, крізь слабкий інтернет, ледве завантажилося фото: мої похресник і похресниця, святкові, у вишиванках, з букетами квітів. Вони йшли до школи. На мить у грудях щось болісно стиснулося.

– Що, Рексе, лінійку дивишся? – Кум нечутно підійшов ззаду, тримаючи в руках свій незмінний закопчений кухоль. Він зазирнув у екран, і його вуса тепло ворухнулися. – Гарні в тебе похресники ростуть.

– Та от, Куме, дивлюся і думаю... – я заблокував телефон і заховав його в кишеню розгрузки. – Чергове перше вересня ми зустрічаємо тут, у посадці. А вони там. І знаєш, я раптом зрозумів одну річ. Ми ж тут зараз не просто за території воюємо. Ми тут за те, щоб їм сьогодні вчителька сказала “Добрий ранок” українською мовою.

Кум сів поруч, дістав сигарету і глибоко затягнувся. 

– Ти диви, як тебе на лірику пробило, – усміхнувся він. – Але ти правий. Я от згадую свою школу. Вчителів. Ми ж їм стільки крові попили, Рексе! А вони нас, йолопів, виховували. І виховали так, що коли прийшла велика біда, ми не побігли за мамину спідницю ховатися, а пішли у військкомати.

До нас підтягнувся лейтенант Газета. Почувши тему, він поправив окуляри. 

– Панове, роль педагога у формуванні національно-патріотичної свідомості неможливо переоцінити, – почав він свою звичну лекцію. – Ви ж подивіться на нашу бригаду. У нас у другому батальйоні хлопці сидять в одному окопі зі своїм вчителем історії! Вчорашні випускники ділять один сухпайок із людиною, яка їм колись двійки ставила за незнання дат Другої світової. Тепер вони разом нову історію пишуть.

– От і я про це, – кивнув я. – Коли я раніше проводив заняття для студентів, показував їм, як накладати турнікет за шістдесят секунд, я бачив їхні очі. Вчитель – це ж не просто той, хто конспект диктує. Це той, хто формує стрижень. Багато хто з молодих пацанів прийшов у військо саме тому, що їхній класний керівник чи фізрук першим взяв до рук автомат. Вони надихнулися цим подвигом.

– А я вчительку зарубіжної літератури згадую, – несподівано встряв у розмову Амінь, який до цього мовчки чистив свій кулемет. – Вона мене змушувала Ремарка читати. Я тоді думав: нащо воно мені треба? А зараз сиджу в траншеї, їм тушонку і розумію: Ремарк, курва, все чітко писав. Тільки в нас замість кальвадосу – енергетики від волонтерів.

Кум розреготався, поплескавши Аміня по плечу. 

– Бачиш, Рексе? Навіть у цього бронебійного кулеметника є моральний фундамент!

Кум загасив сигарету об підошву берця, підвівся і подивився кудись у бік горизонту, де починало припікати осіннє сонце.

– От знаєте, хлопці, – почав Кум свій традиційний умовивід, і ми мимоволі притихли. – Ніхто так швидко не вчить любити Батьківщину, як сусід із танком. Але якби наші вчителі свого часу не вклали в наші дурні голови розуміння того, ХТО ми такі, ми б не знали, ЩО саме ми захищаємо. Вони сіяли це зерно українства на своїх уроках роками. І сьогодні ми, контужені, злі, втомлені, місимо цей чорнозем саме для того, щоб наші діти сиділи за партами у вільній країні. Щоб вони читали Стуса і Франка, а не російську пропаганду. Тож хай вони там вчаться на відмінно, а ми тут свою контрольну роботу здамо на максимальний бал.

Кум підморгнув нам і взяв до рук автомат. 

– Все, філософи, перерва закінчилася. Дзвоник на урок! Амінь, бери свій "олівець" калібру 12.7, підемо перевіряти, як кацапи засвоїли вчорашній матеріал з вогневої підготовки.