Секретний інгредієнт

Вільний час на війні – це явище настільки рідкісне і міфічне, що в нього вірять хіба що штабні офіцери та автори мотиваційних роликів. Для звичайного ж солдата в окопі словосполучення “вільний час” завжди пахне підступом. Якщо тобі раптом немає чого робити, значить, командир просто ще не придумав, яку траншею треба поглибити, або який ящик з БК перетягнути з точки А в точку Б.

Тому, коли наш прапорщик Степанич, людина, чия душа завжди жадала комерції та бурхливої діяльності, раптом запропонував: “А пішли, орли, на риболовлю!”, більшість нашого підрозділу тактовно і швидко розчинилася в просторі. Всі знали: якщо Степанич тягне тебе відпочивати, це гарантовано закінчиться тим, що ти будеш тягнути на власному горбі якийсь трофейний металобрухт або розвантажувати волонтерський бус.

Відмовилися всі. Згодилися витратити свій дорогоцінний вільний час лише троє: я, наш головний сержант Кум та підсліпкуватий кулеметник Амінь.

Але мотивація в нас була різна. Мене просто дістало сидіти в підвалі. Амінь, як виявилося, в душі був фанатом поплавка, хоча з його зором він міг би сплутати поплавок з ворожим дроном. А от Кума цікавила не стільки риба і тим паче не імпровізовані змагання зі Степаничем, скільки уха. Точніше – священний процес її приготування на відкритому вогні. Кум вважав себе кулінарним генієм польової кухні і не міг пропустити шанс довести це на практиці.

Збори були короткими, але професійними. Амінь отримав наказ забезпечити наживку і пішов за хату, де земля була вологішою, копати черв'яків. Кум тим часом почав збирати спеції для майбутньої юшки, нишпорячи по своїх таємних запасах: сіль, перець горошком, лавровий лист, якісь сушені корінці.

Щоб добро не розсипалося по кишенях, Степанич, як головний логіст, видав обом по маленькому помаранчевому пластиковому кейсу. Це були ті самі легендарні радянські коробочки від індивідуальних аптечок АІ-2, з яких давно викинули тарен і промедол. Коробочки були ідеальними: герметичні, міцні і зручні. Кум засипав туди свої спеції, а Амінь, напхавши землі, закинув туди свіжу, жирну порцію добірних гнойових черв'яків.

Приготування були завершені. Озброївшись телескопічними вудками (які Степанич виміняв на два чи три літри солярки в сусідньому батальйоні), ми рушили до місцевих ставків, що ховалися в низині за селом.

Місце було дійсно розкішним. Очерет шелестів, вода виблискувала на сонці, а десь далеко на горизонті глухо гупала артилерія, нагадуючи, що ми все ще на війні.

Доки ми зі Степаничем та Амінем розмотували снасті і намагалися не заплутати жилку в кущах, Кум одразу відділився від рибальського колективу. 

– Ви, головне, інгредієнти добудьте, – скомандував він, спираючись на саперну лопатку. – А я пішов готувати плацдарм.

Він викопав акуратну ямку, професійно назбирав сухих дров, натягав каміння для підставки під казанок і почав розводити вогнище. Димок потягнувся в небо, змішуючись із запахом літа.

Клювало, відверто кажучи, так собі. Точніше, клювало добре, але підсікти ніхто не міг. Амінь, зі своїм мінусовим зором, вдивлявся у воду так напружено, що ледь туди не падав. Степанич нервував і міняв глибину щоп'ять хвилин. А Кум сидів біля вогнища, підкидав гілочки, грівся на сонечку і безперестанку піджартовував над нами, приправляючи свої коментарі добірним фронтовим матом.

– Амінь, куди ти закинув?! Ти зараз того поплавка в орбітальне угруповання супутників запустиш! – лунало з берега. – Степанич, ти не рибу ловиш, ти водолазів кацапських лякаєш! Рексе, ну хоч ти дай результат, бо я зараз почну тушонку замість ухи варити!

Але ближче до вечора, коли сонце почало хилитися до обрію, фортуна нам таки посміхнулася. Карасі пішли один за одним, жирні, як генеральські обіцянки. Ми швидко натягали достатньо риби, щоб нагодувати наш невеликий загін, і з гордістю принесли улов до вогнища.

Кум оглянув рибу, схвально цмокнув язиком і почав чаклувати над казаном. Риба була почищена, картопля нарізана, цибулина з лушпинням полетіла в окріп. Ми всі посідали навколо вогнища на пеньки і, як зачаровані, спостерігали за процесом. Ніч поступово накривала ставки. Зорі висипали на небі, вогонь потріскував, створюючи неймовірно затишну, майже домашню атмосферу. Ми травили якісь старі армійські байки, згадували минулі дислокації і просто насолоджувалися тишею.

Дійшов час доводити юшку до смаку. Кум, з виглядом мішленівського кухаря, зачерпнув трохи рідини дерев'яною ложкою, подув і сьорбнув. Він невдоволено скривився. 

– Прісне. Як вода з радіатора, – виніс він вердикт.

Кум обернувся, навпомацки взяв свою заповідну помаранчеву коробочку АІ-2 з сусіднього пенька, відкрив кришку і, не дивлячись, одним рвучким рухом шморгнув весь її вміст прямісінько до киплячого казана, знатно помішуючи вариво ложкою. В нічній тиші ми лиш почули, як щось важко, зовсім не як сіль, глухо бовкнуло в гарячу жижу. Але ніхто не надав цьому значення.

Доки уха доходила на вугіллі, ми продовжували вести неспішні бесіди про вічне: про те, коли закінчиться війна, чи дадуть нам нові дрони, і які плани на після перемоги. Тільки Амінь сидів якийсь сумний. Він дивився на поплавки, що вже не було видно в темряві, і все журився. 

– От не йде мені риболовля, пацани, – скиглив кулеметник. – Нічого не зловив на того чортового черв'яка. Степаничу, а давайте завтра ще раз прийдемо? Я вудки позакидаю, я ж бачив, що там велика ходить... 

– Тобі, Амінь, не вудки закидати треба, а приціл на кулеметі протирати, – повчав його старшина, нарізаючи хліб. – На кукурудзу треба було ловити, як всі нормальні люди! А ти зі своїми хробаками... 

– Та нормальні хробаки! – не здавався Амінь. – Я ж копав спеціально! От, у мене навіть черв'яки лишились на завтра, повно ще!

З цими словами Амінь дістав з кишені штанів свою помаранчеву коробочку АІ-2 і відкрив її, щоб продемонструвати якість наживки. Степанич, щоб краще роздивитися, спрямував промінь свого тактичного ліхтарика прямо на Аміня і його коробочку.