Чорний поцілунок

Війна – це не лише постійний рух вперед крізь мінні поля, іноді це ще й тактичне відкочування назад, у тил, де можна хоча б на кілька днів згадати, як виглядає нормальне життя. Коли наш підрозділ отримав наказ відтягнутися на кілька кілометрів, ніхто не засмутився. Зміна позицій означала зміну місця квартирування, а отже – шанс виспатися не в сирому бліндажі, де миші проводять власні тактичні навчання на твоєму обличчі, а під нормальним, хоч і посіченим осколками, дахом.

У пошуках нового житла ми в'їхали до неймовірно мальовничого села. Знаєте, такі класичні українські пейзажі, від яких щемить у грудях: акуратні хатки, вибілені стіни, сади буяють зеленню, цвіте все, що тільки може цвісти. Але людей... людей майже не було. Війна робить своє страшне діло, залишаючи по собі пустку.

Якось за пів днини, покружлявши вулицями і поспілкувавшись із нечисленними місцевими, нам вдалося знайти нормальну хату для розміщення. За законами армійської справедливості, ділити цю господарку нам випало з нашим улюбленим офіцером-психологом лейтенантом Газетою та генієм логістики “прапорщиком” Степаничем. Але це вже були нюанси. Ці двоє діячів, як завжди, десь запізнювалися Газета, мабуть, вивчав біоритми водіїв, а Степанич намагався виміняти по дорозі солярку на щось корисне. Тому ми з Кумом, як самі відповідальні, почали наводити порядки, вибивати пилюку з матраців та знайомитися із сусідами.

Через одну хату від нас жила баба Ганна. Це була жіночка віком міцно за вісімдесят, але енергії в ній було стільки, що нею можна було живити невелику радіолокаційну станцію. Жвава, як горобчик, вона не просто виживала сама, а ще й тримала велике господарство. Головною гордістю баби Ганни була корова, яка нещодавно привела бичка. Чорного, як безмісячна запорізька ніч. Отак вони і жили втрьох, тримаючи оборону свого двору.

Коли Кум, перехилившись через тин, дізнався про це колоритне сімейство та недавнє поповнення, він одразу включив свого внутрішнього експерта.

– Ех, бабцю, – зітхнув Кум, поправляючи свої розкішні вуса. – Трохи ми запізнилися з переїздом. Приїхали б на пару тижнів раніше, то ще встигли б вам роди прийняти! Ми ж із Рексом у цій справі специ! На фронті доводиться бути і сапером, і ППОшником, і акушером, якщо наказ буде. Ми б того бичка як по нотах витягнули!

Баба Ганна тільки розсміялася, відмахнувшись від Кума, як від набридливої мухи. Але сусідство ми закріпили міцно. За якусь годину вона не забарилася з візитом у відповідь і принесла нам трилітрову банку свіжого, ще теплого молока.

– Оце вам, хлопці, попийте, здоров'я наберіться, – примовляла вона. – Тільки в мене до вас діло є. Я отого свого малого чорнобривця, бичка, у вас на подвір'ї в садку припинати буду. Не проти? 

– Та чого ж проти, хай пасеться, – знизав я плечима, оцінюючи густі зарослі трави під нашими яблунями. 

– Бо розумієте, – пояснила баба Ганна, – він як біля корови крутиться, то вимучує її вкрай. Смикає, пастися не дає. А у вас тут трава буяє, джунглі цілі, є де розвернутися малому. Хай пасеться на здоров'я, а я вам молочка буду носити.

Ми з Кумом розуміюче кивнули і вдарили по руках. Хай пасеться, нам той бичок абсолютно не заважав.

Вже завечоріло. Сонце сіло за горизонт, принісши довгоочікувану прохолоду після пекельно спекотного дня. На подвір'я, голосно чхаючи двигуном, заїхав пікап, з якого вивалилися втомлені Газета зі Степаничем.

Ми з Кумом саме накривали на стіл на літній веранді. Меню було класичним, перевіреним роками: дві пачки запареної "Мівіни", в яку ми щедро, не жаліючи, вивалили банку елітної волонтерської тушонки. Запах стояв такий, що можна було свідомість втратити.

Степанич, підійшовши до столу, потягнув носом повітря, подивився на наші кулінарні шедеври і гидливо скривив свою лису пику.

– Хлопці, ви здуріли? – обурився старшина, сідаючи на розхитану табуретку. – Ми в тил приїхали чи в бліндажі сидимо? Не можу я таким вечеряти, в мене від вашої хімії вже печія розміром із протитанкову міну. Що ще є у нас людського? Якийсь натурпродукт?

Ми з Кумом переглянулися. 

– Натурпродукт... – задумався Кум, чухаючи підборіддя. – Слухай, десь тут молоко сусідка приносила. Ми по кухлю випили, і ще пів банки десь на столі лишилося. Органіка, еко-шмеко, все як ти любиш. 

– О! Інша справа! – очі Степанича загорілися. – Де воно? Давай сюди!

Ага. Лишилося. Тільки був один маленький нюанс, про який ми в метушні забули. Банка простояла на столі, на відкритому повітрі. А при такій дикій жарі, яка стояла вдень, пів банки свіжого сільського молока до вечора перетворилися на дуже специфічний кисломолочний продукт, який жив своїм окремим життям.

Але Степанич, побачивши нарешті заповітну банку в сутінках, навіть не став принюхуватися. Він схопив її однією рукою, як лицар Грааль, закинув голову і жадібно почав пити, роблячи кадиком величезні глотки, доки не осушив посудину повністю, до останньої краплі.

Він гучно поставив пусту банку на стіл. Витер губи тильним боком долоні. Зробив глибокий вдих. Потім сито і розкотисто гикнув на всю веранду. Очі його на мить скляніли, він прицмокнув язиком, аналізуючи післясмак, і раптом видав: 

– Бля... воно ж прокисло.

Веранда вибухнула. Ми з Кумом і Газетою зареготали так, як навіжені, хапаючись за животи. Сльози виступили на очах, поки Степанич сидів із таким виразом обличчя, ніби щойно проковтнув бойову гранату без чеки.

– Ну, Степаничу, – реготав Кум, витираючи очі. – Ти тепер у нас не старшина, ти тепер сироварня на ніжках! Ти б хоч понюхав перед тим, як літр кисляку залпом глушити!

Степанич відмахнувся від нас і пішов розбирати свої речі, бурмочучи прокляття на адресу "ППОшників, які нормального прапорщика отруїти хочуть".

Пройшло якихось хвилин двадцять. Ми доїдали свою "Мівіну", обговорюючи завтрашні плани, коли раптом двері в хату з гуркотом відчинилися. На порозі стояв Степанич. Його очі стали мов два блюдця, обличчя зблідло, а на лобі виступив холодний піт.