Червоний світанок

Війна, як відомо, виснажує не лише фізично, а й морально. Але найстрашніше починається тоді, коли вона починає виснажувати гастрономічно. Того тижня наш головний сержант Кум впав у глибоку, непроглядну кулінарну депресію.

Він ходив по позиціях чорніший за землю, яку ми копали. Звичні жарти зникли. Коли лейтенант Газета зранку радісно шелестів упаковкою "Мівіни", заливаючи її окропом, Кум дивився на нього з такою сумішшю жалю та огиди, ніби Газета збирався з'їсти шматок тротилу. А коли з бригадної кухні привозили термоси з чимось сірим і незрозумілим, що кухарі оптимістично називали "рагу", Кума відверто нудило. Він навіть відходив за бліндаж, щоб не бачити цей злочин проти людства.

Одного вечора ми сиділи біля нашого кунга. Я чистив зброю, а Кум дивився в одну точку, сумно пускаючи сигаретний дим.

– Рексе, – раптом тихо, майже з надривом промовив він. – Я більше так не можу. Моя душа потребує свята. Моя душа потребує... борщу. Але не оцього, що нам у термосах привозять, де одна сумна капустина за картоплею ганяється. Я засумував за тим, що готує моя Люся.

Кум примружив очі, і його обличчя набуло якогось блаженного, майже святого виразу. 

– Рексе, ти б бачив той борщ... Це не борщ, це – казка. Це поезія в тарілці! Він такий, знаєш, густий, темно-рубіновий, аж переливається. Ложку туди вставляєш – а вона стоїть, як солдат на варті! А запах... Люся бере свинячі реберця, щоб м'ясо аж від кістки саме відставало. А колір! Колір такий, що аж очі сліпить! І обов'язково туди ложку домашньої сметани, яка розтікається по гарячому борщу такою білою хмаринкою... А поруч, на дерев'яній дощечці, лежить чорний хлібчик, товстий шмат сала з прожилками і часничок. Ти береш ту ложку, дуєш на неї, сьорбаєш... і розумієш, що рай існує, і він на нашій кухні.

Кум так смачно плямкнув губами і так тяжко зітхнув, що в мене самого потекла слина, а в животі зрадницьки забурчало.

І тут з-за кунга вивалився Степанич. Наш старшина, судячи з його скляних очей і відкритого рота, чув усю цю оду від початку до кінця. Він судомно ковтнув слину і підійшов до Кума.

– Куме... – прохрипів Степанич, хапаючи сержанта за рукав. – Я тебе благаю. Я тобі віддам два ящики американських сухпайків. Я тобі дістану нову маскувальну сітку. Я тобі... я тобі каністру дизеля зі своїх запасів віддам! Тільки звари! Звари хоч щось здалеку схоже на те, про що ти щойно співав! Бо я зараз помру від виразки шлунка і фантазії!

До нас миттєво підтягнулися Газета та Амінь. Колектив вимагав свята. Діватися головному сержанту було нікуди. Він обвів нас суворим поглядом, витримав театральну паузу і сказав: 

– Добре. Буде вам борщ. Але це буде спецоперація. Усі працюють за моїми наказами, крок вліво, крок вправо – розстріл на місці!

Процес приготування за своєю серйозністю і напругою нагадував створення ядерної бомби в польових умовах. Степанич, як головний логіст, за дві години звідкись притягнув ідеальні свинячі ребра, свіжу капусту, правильну томатну пасту і сметану. Де він це взяв під артилерійським вогнем у прифронтовій зоні – історія мовчить, але за дизель Степанич міг би й у чорта з пекла виміняти ковбасу.

Аміню та Газеті Кум доручив найвідповідальніше – підготувати "реактор". 

– Значить так, бійці! – командував Кум. – Оцей двадцятилітровий баняк вичистити до дзеркального блиску! Щоб я в ньому бачив своє відображення і нашу неминучу перемогу! Піском, золою, чим хочете – але щоб блищав!

Мені ж, як самому врівноваженому і людині з міцними нервами, доручили саперну роботу: чистити картоплю, буряк та моркву.

Коли всі інгредієнти були готові, Кум одягнув чисту фліску, закотив рукави і став до плити. 

– Увага! – проголосив він. – Записуйте, бо я вічно жити не буду. Головний секрет – ми буряк не варимо одразу! Ми його запікаємо! Так він збереже свій колір і душу, а не перетвориться на ганчірку. 

Я здивовано підняв брови, але Кум уже діяв. Він запік буряк у фользі у нашій буржуйці, потім натер його, змішав із томатною пастою і краплею оцту. Реберця вже мліли в казані, видаючи такий аромат, що Фелікс сидів поруч і гіпнотизував баняк некліпаючим поглядом.

Але головний шок чекав нас попереду. 

– Степанич! Давай секретну зброю! – скомандував Кум. Прапорщик тремтячими руками дістав із кишені пакетик. Кум витягнув звідти кілька сушених, копчених груш і урочисто кинув їх у кипляче вариво. – Копчена груша, Рексе! – Кум підняв палець догори. – Це як тепловізор для піхоти! Вона дає такий димок і такий смак, що кацапи на тій стороні зараз від заздрощів свої сухпайки разом із бляшанками зжеруть. А капусту... Капусту кидаємо в самому кінці. Вона має хрумтіти, як шия окупанта, а не плавати, як медуза!

Коли процес завершився, Кум накрив баняк кришкою, замотав його у два спальники і наказав: 

– Чекати півгодини. Він має настоятися. Набратися мудрості.

Ці півгодини були найдовшими в житті нашого підрозділу. Ми сиділи навколо казана, як сектанти навколо святині, і слухали, як всередині булькає наше щастя.

Нарешті Кум зняв кришку. Густа, червона, ароматна пара піднялася до стелі бліндажа. Трапеза була феєричною. Тиша стояла така, ніби ми потрапили в радіоелектронну аномалію. Чулося тільки інтенсивне сьорбання, брязкіт алюмінієвих ложок об миски та сопіння носами.

Амінь їв так швидко, що, здавалося, зараз проковтне ложку разом із реберцями. Газета, знявши окуляри, які запотіли від гарячої пари, плакав. 

– Лейтенанте, ти чого? – спитав я, наминаючи хліб із салом. 

– Це... це як у бабусі на Житомирщині... – хлипав Газета, нагортаючи вже третю порцію. – Я зараз від щастя свідомість втрачу. 

Степанич їв мовчки, але по його обличчю було видно, що він готовий переписати на Кума все майно складу.

– Знаєте, пацани, – прохрипів з набитим ротом Амінь, – якщо зараз сюди прилетить КАБ, то я хоч помру як нормальна людина, ситий і щасливий, а не з тією гумовою “Мівіною” в пузі.