Ідеальне маскування

Коли пікап із Роуз розчинився в густій, гарячій куряві запорізького степу, моє життя різко і безповоротно розкололося навпіл. Я почав жити два абсолютно паралельні життя, які перетиналися лише завдяки магії Ілона Маска та генератору, що живив наш "Старлінк".

Одне моє життя тепер цілком і повністю вміщувалося в шести дюймах екрана смартфона. Там, у зелених бульбашках месенджера WhatsApp, тривала наша з Роуз історія. Ми пізнавали одне одного через океан, через різницю в часових поясах, крізь літери і короткі голосові повідомлення. Від того, чи блимав індикатор нових повідомлень, тепер залежав не лише мій настрій, а й мікроклімат усього нашого взводу. Якщо зранку я отримував від неї "Good morning, my silent killer", я сяяв, як нова гривня, Амінь отримував додаткову порцію згущонки, а дехто міг і звільнитися від позачергового наряду. Якщо ж зв’язок падав, або Роуз була на довгому брифінгу і не відписувала – я ставав похмурішим за хмару над териконом, і взвод починав інтенсивно, з потрійним завзяттям поглиблювати позиції "в цілях підвищення обороноздатності".

Але інше моє життя залишалося тут. На війні. У пропахлих соляркою, мишами і вогкістю підвалах та бліндажах Запорізької області, де романтика закінчувалася там, де починалися накази командування.

І сьогодні мова піде не про справи любовні, бо війна – дама ревнива і не терпить, коли про неї забувають.

Того ранку штаб бригади спустив нам чергове, "геніальне" у своїй абсурдності розпорядження. Телефонограма, яку приніс Газета, зачитувалася в атмосфері глибокої, тягучої мовчанки. 

– "З метою протидії ворожій аеророзвідці та агентурній мережі...", – бубнів лейтенант, поправляючи окуляри, – "...наказую: особовому складу, що прибуває на Командно-спостережні пункти будь-якого рівня, здійснювати переміщення ВИКЛЮЧНО в цивільному одязі, з метою маскування під місцеве населення".

Парма, який саме пив каву, ледь не вдавився. 

– Це що, жарт такий? – витер він губи. – Під яке місцеве населення?! Тут з місцевого населення лишилися тільки здичавілі коти, собаки і три діди, які глухіші за танкову гармату!

Всі сприйняли цю інновацію без особливої радості та ентузіазму. Піхота і ППОшники – люди прості. Ми звикли до свого "пікселя", броніка і зручних берців. А тепер що? Перетворюватися на театральний гурток? Степанич, звісно, одразу відчув запах прибутку. Його очі загорілися комерційним вогнем, і він почав міркувати вголос, як би йому змотатися на найближчий базар, скупити там весь секонд-хенд на вагу, а потім здавати його в оренду бійцям перед походом на КСП. 

– Сто гривень за спортивки, двісті – за светр із оленями, – шепотів він, щось рахуючи на калькуляторі в телефоні.

Всі, хто мав справи на КСП, вже з сумом задумувалися про те, як прибарахлитися "по-моді" і не виглядати при цьому як повні ідіоти. Всі, окрім Кума.

Головний сержант ніколи не шукав легких і, тим більше, платних шляхів. 

– Я Степаничу за якісь шмотки ні копійки не дам. Це справа принципу! – заявив Кум. – Якщо командування хоче маскування під місцевих – воно його отримає. Ми тут у покинутій хаті живемо чи де?

Наша нинішня база розташовувалася в старій, добротній сільській хаті, господарі якої, судячи з усього, виїхали ще на початку великої війни. Кум рішуче попрямував до дальньої кімнати, де стояла велетенська, ще радянська дерев’яна шафа, забита речами, які не шкода було кинути.

Наступні півгодини звідти лунало кректання, чхання від пилюки і приглушені коментарі. Зрештою двері відчинилися, і на світ божий вийшов... ні, не головний сержант. Це був шедевр маскувального мистецтва.

Ми всі лягли від реготу. Зі знайденого в надрах шафи Куму ідеально підійшла вінтажна спортивна куртка "Рібок" (хоча я підозрюю, що це був китайський "Абібас" із 90-х) дикого, кислотно-фіолетового кольору зі смарагдовими вставками. Замість штанів Кум натягнув коричневі штани від якогось старого, дуже поважного ділового костюма, які були йому трохи закороткі, відкриваючи вид на оливкові армійські шкарпетки. На ногах красувалися розтоптані, вкриті віковим шаром засохлого гною старі гумові чоботи.

Але головною родзинкою образу став головний убір. Щоб не напекло голову пекуче запорізьке сонце, Кум урочисто натягнув білу кепку з величезним, червоним написом "Радикальна партія України" і намальованими вилами. Цю кепку ми знайшли ще десь під Лиманом, у розбитому штабі якоїсь партії, і возили за собою в кунгу як сувенір, бо Кум тоді сказав: "В хазяйстві все згодиться". Згодилася.

Враховуючи, що Кум не голився вже три дні, і його розкішні козацькі вуса плавно переходили в густу, жорстку щетину, у цьому вбранні він виглядав так, ніби не один тиждень безпробудно випивав у найближчій наливайці, втративши не лише дім, а й зв'язок із реальністю.

– Ну як? – Кум покрутився перед нами, засунувши руки в кишені коричневих штанів. – Ідеальне злиття з ландшафтом! Жоден "Орлан" не запідозрить у мені еліту Збройних Сил. 

– Куме, – давлячись від сміху, прохрипів Газета. – Вас у такому вигляді патруль ВСП забере і відправить на примусове лікування від алкоголізму! 

– Не забере, – впевнено відрізав Кум. – Я ж іду на КСП! А там папери треба нести.

Він підійшов до столу, взяв стос бойових розпоряджень, рапортів та заявок на БК, склав їх удвічі і... акуратно помістив у фірмовий, пошарпаний поліетиленовий пакет із логотипом "АТБ". 

– Все. Таємні документи запаковані в український дипломат підвищеної секретності. Я пішов. Рексе, ти зі мною? Я відмовився, пославшись на необхідність перевірити радар (і відповісти Роуз), тож Кум почимчикував на завдання сам.

Наш КСП знаходився в підвалі великого, напівзруйнованого будинку на одній із центральних вулиць райцентру. Місто виглядало апокаліптично: розбиті вікна, посічені осколками стіни, звисаючі дроти. І посеред цього пейзажу впевненим, розвальцюватим кроком ішов Кум у фіолетовому "Рібоці", з пакетом "АТБ" і в кепці з вилами.