Ленд-ліз для серця

В армії є одне залізне правило: якщо тебе разом із головним сержантом терміново викликає до себе комбриг – готуйся до найгіршого. Або ви десь жорстко “залетіли”, або вам зараз дадуть таке завдання, від якого захочеться піти в самоволку ще до того, як вийдеш із кабінету.

Поки ми йшли до штабу, Кум нагадував генератор панічних теорій. 

– Рексе, це все Степанич! – сичав він, нервово поправляючи вуса. – Я тобі кажу, це він учора комусь виміняв запчастини від радара на якусь хрінь! Або ні... Це Газета! Він точно провів психоаналіз якомусь перевіряючому з Генштабу і поставив йому діагноз! Або Амінь вночі випадково наш розвідувальний дрон “Браунінгом” зняв... Все, Рексе, знімуть нас із посад. Підемо знову в піхоту траншеї рити.

Але коли ми переступили поріг кабінету, комбриг навіть не став на нас кричати. Він виглядав напрочуд зосередженим і одразу виклав усі карти на стіл. 

– Значить так, орли. До нас приїхала делегація інструкторів із США. Офіційний привід – обмін досвідом використання ПЗРК “Стінгер”. Я викликав вас, бо ви в нас найкомунікабельніші і найменш контужені ППОшники. Ваше завдання – показати їм усе. І головне: покажіть їм, що ми тут найкращі у своїй справі. Це вони до нас приїхали вчитися, а не навпаки! Зрозуміли? Щоб обличчям у багнюку не впали!

Діватися було нікуди. Отримавши наказ “не впасти обличчям”, ми почимчикували до наших комунікаційників, які якраз мали розважати іноземних гостей.

Зайшовши до кабінету офіцера комунікації, ми з Кумом просто оторопіли і вросли в підлогу. За столом сиділа наша комунікаційниця Оксана, її діловод Кері, а навпроти них... Навпроти них сиділи дві дівчини в ідеальній американській формі мультикам. Вони виглядали так, ніби щойно зійшли з обкладинки модного глянцю для військових. Ідеальні риси обличчя, красиві, підтягнуті фігури, волосся акуратно зібране в строгі статутні пучки, на столі акуратно лежать берети.

Якби Кум не так сильно і віддано любив свою Люсю, яка чекала його вдома, він би точно закохався на місці і прямо там запропонував би руку, серце і свою розкладачку. Але Кум був кремінь. А я? А що я? Моє серце було вільне. І в ту мить, коли одна з них – брюнетка з неймовірно глибокими очима – подивилася на мене, воно, здається, пропустило удар і зробило сальто.

Кері, побачивши наш ступор, взяв на себе роль перекладача. 

– Дівчата, знайомтеся. Це наші профі. Головний сержант Кум і командир підрозділу Рекс.

Кум, вирішивши одразу показати високий рівень міжнародної інтеграції, випнув груди і видав: 

– Хелоу! Май нейм іс Кум. Ай ем зе чіф сержант. Ві ар зе бест оф зе бест ін Юкрейн! Енд зіс іс Рекс... – Кум поплескав мене по плечу. – Хі іс... е-е-е... гуд бой енд сайлент кілер!

Від цього “гуд боя” мені захотілося провалитися крізь землю. Я взагалі застидався так, як не стидався в п'ятому класі біля дошки. Офіцерок звали Мелані (білявка) та Роуз (та сама брюнетка). Роуз мило посміхнулася мені, а я втратив дар мови. Просто стояв, як бовдур, і кивав головою.

Одягнувши наших іноземних гостей у важкі броніки та кевларові шоломи (в яких вони стали виглядати ще чарівніше), ми вирушили на позиції. Треба було показати українські звичаї ведення війни.

На першій позиції Кум зібрався з думками, став у позу лектора і через Кері почав розповідати: 

– Переклади їм, що тут у нас сектор обстрілу, он там кілзона, а ось тут особовий склад несе чергування... 

Але всю його тактичну лекцію зірвав Фелікс. Наш місцевий пузатий рудий кіт, який жив на цій позиції з березня і вважав, що він тут головний командир. Фелікс вальяжно вийшов із бліндажа, потягнувся, підійшов до Мелані і почав голосно муркотіти, тручись об її берці. Уся американська витримка зникла. 

– Oh my god, what a cute kitty! – запищали обидві офіцерки, присіли навпочіпки і почали чухати цього рудого диверсанта. Кум розчаровано сплюнув. 

– Я їм про кути ешелонування розказую, а вони коту пузо чухають. НАТО, блін.

І тут рація на плечі ожила. Бойова тривога. “Шахеди” в нашому секторі. Усі жарти закінчилися миттєво. Мені довелося різко прийняти управління на себе. 

– Куме, лишаєшся тут із Мелані! Покажеш роботу розрахунку в полі! Роуз, за мною в машину! – скомандував я.

Ми з Роуз кинулися до мого пікапа. Ми сіли в салон. Двері грюкнули. Запала страшна, ніякова мовчанка, яку перебивало лише нервове шипіння рації з позивними наших вогневих груп. Я натиснув на газ. За кілька хвилин ми прилетіли до нашого захованого в кущах кунга – мобільного командного пункту. Я вистрибнув із машини, оббіг її і галантно відчинив двері для Роуз, подавши їй руку. Вона легко зістрибнула на землю, зашарілася і тихо сказала: 

– Thank you, Rex. 

Я лише багатозначно кивнув, бо мова досі відмовлялася повертатися до мене.

Ми зайшли в напівтемний кунг. На моніторах світилися зелені точки – “Шахеди” йшли прямо на нас. Почалася робота. Я в реальному часі прораховував траєкторії, вираховував випередження і передавав координати на мобільні вогневі групи (МВГ). Роуз стояла прямо за моєю спиною. Я відчував запах її парфумів, який дивним чином змішався із запахом солярки та збройового мастила.

– “Альфа-один”, висувайтеся на точку 45, перехоплення на зустрічному! – крикнув я в тангенту. У відповідь – суцільний тріск. Ворожий РЕБ глушив зв'язок. – “Альфа-один”, прийом! На точку 45! 

– Шшш... Рексе... шшш... перешкоди... повтори... шшш... 

Я спробував ще раз. Безрезультатно. Цілі наближалися. Роуз напружено дивилася на екран.

І тут у мене ввірвався терпець. Я затиснув кнопку рації і, забувши про дипломатію, міжнародні відносини і присутність дами, видав в ефір: 

– АХ ТИ Ж [ПІ-І-ІП] ВАШУ МАТІР! НА ТОЧКУ СОРОК П'ЯТЬ БІГОМ [ПІ-І-ІП], БО Я ВАМ ЗАРАЗ ТІ СТІНГЕРИ В [ПІ-І-ІП] ЗАСУНУ І ПРОКРУЧУ!!! ПРИЙОМ!!!

Рація миттєво, кришталево чисто і без жодних перешкод відповіла голосом старшого МВГ: