Пошукова операція

Війна – це коли ти радієш новенькому “Мавіку” з тепловізором більше, ніж ключам від “Мерседеса”. Але війна – це ще й коли кацапський РЕБ працює так щільно, що твій “Мерседес” за кілька тисяч доларів раптом перетворюється на цеглину і безпорадно падає з небес прямо у ворожу невідомість.

Того дня наша пташка впала дуже “вдало” – акурат за густою посадкою. Проблема полягала в тому, що цю посадку тиждень тому мінували наші ж божевільні бобри з інженерної роти.

– Ну все, припливли, – почухав потилицю ротний Парма, дивлячись на застиглі координати на пульті. – Рексе, Куме! Треба діставати. 

– Пане капітане, – обережно почав я. – Там же сапери попрацювали. Вони так насіяли, що тепер самі туди ходити бояться. Кажуть, забули, куди половину МОН-ок втулили. 

– Значить, шукайте рішення! – відрізав Парма. – Там тепловізійна камера! Вона коштує як нирка Степанича!

Ми з Кумом сіли біля бліндажа і почали ламати голови. Йти туди ногами – вірна смерть. Летіти іншим дроном з гаком – РЕБ його так само посадить поруч. Ситуація виглядала безвихідною, аж поки з кущів не виринув наш пухнастий антистрес – Сірко. Пес бадьоро махав хвостом і тягнув у зубах якусь гілку.

Кума аж осяйнуло. Очі його загорілися тим самим небезпечним блиском, який зазвичай передував найгеніальнішим (і найдурнішим) ідеям. 

– Рексе! – Кум схопив мене за рукав. – Сірко! Він же легкий! І він міни нюхом чує краще за будь-який металошукач. Він спокійно пройде посадку і забере дрон! 

– Куме, ти здурів? – остовпів я. – Це тобі не тапочки приносити! Як ти йому поясниш, що таке квадрокоптер?

Але головного сержанта вже було не зупинити. Він побіг до кунга і за хвилину повернувся з іншим, звичайним денним “Мавіком”. Почалися танці з бубном. Кум посадив Сірка перед собою, зробив максимально серйозне обличчя і підніс пластиковий дрон прямо до собачого носа. 

– Значить так, боєць. Нюхай! – скомандував Кум. – Це “Мавік”. Пташка. Джик-джик.

Сірко сів на задні лапи, схилив голову набік і весело вивалив язика. Він абсолютно не розумів, що відбувається, але йому подобалася ця нова гра з великою пластиковою “кісткою”. Щоб додати моменту ваги, Кум несподівано перейшов на іноземну мову. 

– А що ти дивуєшся, Рексе? – огризнувся Кум на мій регіт. – Це ж німецька вівчарка! У нього це в генах! 

Кум знову повернувся до собаки: 

– Ахтунг, герр Сірко! Дас іст Мавік! Шукахен! Бітте, шнель!

Сірко гавкнув, ніби підтверджуючи, що “яволь, мій фюрер”. Ми підійшли до краю замінованого поля. Кум взяв запасний “Мавік”, широко замахнувся, ніби збирається кинути його далеко в кущі, але в останню мить хитро сховав за спину. 

– АПОРТ! ШУКАЙ! – заревів Кум і вказав рукою в бік посадки.

Сірко зірвався з місця як торпеда. Він пролетів над першими кущами і миттєво зник у густих хащах мінного поля.

І тут гра закінчилася. Почалася реальність. Минав час. П'ятнадцять хвилин. Тридцять. Сорок. У посадці стояла мертва тиша. Кум спочатку нервово ходив туди-сюди, потім ліг у траву і став сам не свій. Від його ентузіазму не лишилося й сліду.

– Рексе... – голос Кума тремтів. – Ну що ж ми за люди такі, га? Що ми за потвори... 

– Куме, припини. Він розумний пес. 

– Та який розумний! Ми ж власного друга, найвірнішу душу в таку сраку відправили! Заради чого? Заради шматка китайського пластику! А як він на розтяжку наступить? А як заблукає?

Кум почав бліднути. Потім його обличчя набуло виразного зеленого відтінку. Стрес і почуття провини накрили його такою хвилею, що він зірвався з місця, відбіг за найближче дерево і його відверто знудило. За пару хвилин він повернувся, витираючи вуса тильним боком долоні, блідий як стіна. 

– Трясця, – прохрипів Кум, намагаючись жартувати крізь біль. – Хоч один плюс у цій ситуації: добре, що від стресу зірвало кришку, а не дно. Бо довелося б ще й штани прати.

Минали найдовші хвилини в нашому житті. Чекали ми Сірка вже близько години. Надія танула з кожною секундою. Кум дістав пом'яту пачку. Там залишалася остання сигарета.

– Значить так, Рексе, – голос Кума став крижаним і рішучим. – План такий. Зараз ми цю останню скуримо на двох. Якщо до того часу малий не вийде – йдемо в кунг, беремо запасний дрон і піднімаємо на пошуки. А якщо і той дрон ляже від РЕБу... Кум стиснув кулаки. – ...то я беру щуп і йду в посадку сам. Рятувати свого пса.

Зі сльозами на очах, які він навіть не намагався приховати, Кум вклав сигарету до рота. Чиркнула запальничка. Вогник освітив його змарніле, постаріле за цю годину обличчя.

Шурх... Хрусь... З боку посадки почувся слабкий звук. Ми завмерли. З густих хащів, важко дихаючи, показався знайомий вовчий силует.

– Сірко!!! – одночасно видихнули ми.

Це був наш малий. Але виглядав він так, ніби пройшов через м'ясорубку. Весь, від носа до хвоста, він був обліплений реп'яхами, колючками і якимось болотом. А в пащі він ледве тягнув величезний, брудний клубок. Клубок був важким, постійно випадав із пащі, Сірко зупинявся, підбирав його і знову повільно, дуже обережно переставляв лапи, сповільнюючи свій рух.

Пес підійшов до нас, винувато опустив вуха і поклав клубок прямо до ніг Кума. Це був наш “Мавік”. Але він був настільки щільно замотаний у якісь дикі бур'яни, павутиння і суху траву, що його навряд чи можна було б ідентифікувати навіть із двох метрів. Сірко, мабуть, тягнув його волоком через найгустіші хащі.

Я вже простягнув руку, щоб перевірити, чи ціла та дорогоцінна камера, але Кум мене випередив. Він не подивився на дрон. Він навіть не згадав про наказ Парми. Головний сержант Збройних Сил просто відкинув ногою той клубок за тисячі доларів убік, упав навколішки просто в пилюку і міцно-міцно обійняв брудну, колючу собачу голову. Кум притиснув Сірка до своїх грудей і, не соромлячись сліз, що текли по брудному обличчю, тихо, надривно промовив:

– Пробач нас, друже... Пробач нас, дурнів.