Повернення Сірка

Якщо ви раптом помітили, що в наших останніх зведеннях зенітно-психологічного дурдому кудись зник наш головний пухнастий антистрес – Сірко, то поспішаю доповісти: все йде за планом. Він не дезертирував і не перевівся в ССО. Все набагато серйозніше.

Якось один старий, посічений осколками воїн із підрозділу суміжників, побачивши, як Сірко ганяється за метеликами під час артилерійського обстрілу, похитав головою і сказав: “Хлопці, собака на нулі без дресирування – це не побратим, це мішень і ваша слабке місце. Віддайте малого до спеціалістів”. Ми порадилися і вирішили, що дід діло каже. Так Сірко поїхав на “підвищення кваліфікації” до знайомого військового кінолога, де благополучно відтрубив більше трьох місяців суворої собачої учебки.

І ось настав день Х. День возз'єднання сім'ї. Про те, де тепер житиме собака, навіть суперечок не виникало. Кум напередодні весь вечір міряв кроками нашу тісну хатинку, поправляв розкладачки і бубнів собі під ніс: 

– Значить так, Рексе. Сірко до піхоти не повернеться. Там багнюка, миші і Старшина зі своїми бартерами – ще на тушонку пса виміняє. Сірко тепер – еліта ППО. Спатиме тут. Я йому з ящика від “Стінгера” таку буду зроблю, що Парма заздрити буде.

Одного погожого ранку ми застрибнули в наш пікап і рвонули до Покровського, де базувався кінолог. По дорозі заїхали в зоомагазин і, як справжні турботливі батьки, купили малому подарунок – гумову сосиску на міцному шнурку.

Коли ми під'їхали до приватного сектора в Покровському і вийшли з машини, з двору почувся знайомий гавкіт. Хвіртка відчинилася, і на вулицю вилетіла торпеда кольору вовчої шерсті. Сірко змужнів, роздався в плечах, але дурі в голові, здавалося, не поменшало. Він одразу нас впізнав. З розгону влетів мені в груди так, що я ледь не сів на капот. Потім розвернувся, як на пружинах, і кинувся до Кума. 

– Ой ти ж мій вовкодав! Ой ти ж мій диверсант! – примовляв Кум, розпливаючись у найширшій усмішці. Сірко радо заскавчав, підстрибнув, лизнув Кума прямо в його розкішні козацькі вуса і передніми лапами збив з нього військового кашкета. Гумова сосиска полетіла кудись у траву.

І тут на ґанок вийшов високий, суворий чоловік у пікселі – кінолог. Він подивився на цей броунівський рух, набрав у груди повітря і чітко, як постріл, промовив: 

– МІСЦЕ!

Те, що відбулося далі, порушувало всі закони фізики і собачої природи. Сірка ніби підмінили. Він миттєво відклеївся від Кума, зробив ідеальний розворот на чотирьох лапах, підбіг до лівої ноги кінолога і завмер, сівши рівно, як фарфорова статуетка. Тільки хвіст ледь-ледь вибивав дріб по асфальту.

Ми з Кумом стояли, повідкривавши роти. 

– Оце так... – прошепотів Кум, піднімаючи з землі кашкета. – Та він дисциплінованіший за нашого лейтенанта Газету! 

– Вітаю, хлопці, – посміхнувся кінолог, тиснучи нам руки. – Забирайте свого бійця. Пес – золото. Інтелект як у прапорщика, тільки не краде.

Кінолог почав перераховувати навички Сірка. Ми слухали і розуміли, що наш пес тепер має більше бойового досвіду, ніж половина штабу: Реакція на вибухи – нульова. Не боїться ні пострілів, ні прильотів. Охорона: чужого до машини чи позиції не підпустить, працює на затримання. Жести: розуміє команди руками в повній тиші.

Поки кінолог розказував, я помітив дивну річ. З-за брами, тримаючись маленькими рученятами за дошки, крадькома виглядала дівчинка років восьми у рожевій панамці. Коли Сірко, сидячи по стійці “струнко”, відчував її погляд, він мимоволі, ледь помітно повертав до брами голову і стиха поскулював. Дівчатко одразу ховалося за паркан.

Запримітивши наші погляди, кінолог тепло посміхнувся і зітхнув: 

– Це моя донечка, Софійка. Вона до нього за ці три місяці так прив'язалася, що не відтягнеш. Разом спали, разом їли. Я їй пояснював: “Доню, це військовий пес, він має повернутися до своїх хлопців на фронт”. А вона мені вчора заявляє: “Тоді я теж піду служити за ним. Буду кулеметницею”.

Ми засміялися, але сміх вийшов трохи сумним.

– Ну що, Сірко, – Кум відкинув задній борт пікапа. – Додому. В машину! Сірко, як справжній спецназівець, в один стрибок опинився в кузові. Він сів і подивився на нас своїми розумними, карими очима. І тут з двору пролунав відчайдушний, дзвінкий дитячий крик. 

– СІРКОООО!

Маленька Софійка, не витримавши, вибігла з-за брами. По її щоках котилися величезні сльози. Уся дисципліна, вся тримісячна муштра і команда “Місце” миттєво вивітрилися з собачої голови. Сірко заскавчав так, ніби йому наступили на лапу, кулею вилетів з пікапа і рванув до дівчинки. Він збив її з ніг прямо на траву, але м'яко, обережно. Софійка обхопила руками його велику вовчу голову, зарилася обличчям у шерсть і почала цілувати його у великі стоячі вуха. Сірко ж відчайдушно облизував її заплакані щоки, ніс, панамку, радісно виляючи хвостом так, що, здавалося, відірве його.

Ми стояли мовчки. Кінолог відвернувся, роблячи вигляд, що перевіряє замок на хвіртці. Я глянув на Кума. Головний сержант, чоловік-кремінь, який голими руками міг розібрати кулемет і не кліпав оком під час танкового обстрілу, раптом голосно шмигнув носом. Він зняв кашкета, витер тильним боком долоні очі і швидко відвернувся до машини. 

– Трясця... – хрипко пробурмотів Кум. – Вітер тут у Покровському... Пилюку прямо в очі несе, зараза.

Софійка поплакала, потім сама взяла Сірка за нашийник і, як доросла, підвела його до пікапа. 

– Служи добре, – тихо сказала вона собаці. – І бережи їх. 

Сірко лизнув її руку і сам застрибнув у машину. Цього разу він уже не виривався.

Дорогою назад ми довго мовчали. Сірко лежав на задньому сидінні, поклавши голову Куму на плече, і жував свою нову гумову сосиску.

Кум дивився у вікно на розбиті дороги Запоріжжя, гладив Сірка по загривку і, нарешті, перервав тишу своїм традиційним умовиводом:

– От бачиш, Рексе, яка штука виходить, – Кум зітхнув, не відриваючи погляду від горизонту. – Ми витрачаємо купу часу, щоб навчити собаку бути зброєю. Не боятися вибухів, розрізняти своїх і чужих, виконувати команди по клацанню пальців. Робимо з нього ідеального, бездушного солдата. А потім вибігає маленька дівчинка в рожевій панамці, кличе його на ім'я – і вся та залізна дисципліна летить шкереберть. Кум почухав Сірка за вухом, і собака задоволено заплющив очі. – І знаєш що? Це правильно. Бо якби війна і муштра могли повністю вбити в живому створінні любов і відданість – тоді б нам усім уже давно був гаплик. Цей пес – ідеальний воїн. Але його серце все одно більше за будь-який наказ. І саме заради того, щоб такі маленькі дівчатка могли отак щиро обіймати своїх собак удома в мирі, ми тут цю багнюку і місимо. З поверненням, Сірко. Завтра підемо вчити Газету команді “Сидіти”.