Жовтий монстр

Літо на фронті – це час, коли ти розумієш, чому предки так сильно хотіли вирватися з кам'яного віку. Сонце пече так, що на бронежилеті можна смажити яєчню, а земля перетворюється на монолітний бетон, об який гнуться не лише лопати, а й солдатська воля до життя.

Того ранку наш ротний Парма зібрав нас біля КСП. Виглядав він бадьоро, що ніколи не віщувало нічого хорошого для підлеглого особового складу. Біля ніг капітана знущально виблискували на сонці чотири новісінькі лопати з ідеально рівними держаками.

– Значить так, орли, – Парма поправив окуляри. – Штаб виділив нам новий пікап для мобільних вогневих груп. Машина – лялечка. Але щоб вона жила довго і щасливо, їй потрібен глибокий, надійний капонір. Плюс поруч треба викопати нішу для зберігання БК. 

Капітан носаком берця постукав по лопаті. 

– Розміри – три на п'ять, глибина – два метри. Дедлайн – сьогодні до вісімнадцятої нуль-нуль. Завтра прилетять ворожі розвідники, машина має бути схована. Питання є? 

– Пане капітане, – Кум з тугою подивився на пересохлий, потрісканий чорнозем. – Тут земля така, що об неї навіть воги рикошетять. Може, ми якось гілками замаскуємо? 

– Куме, ти головний сержант чи ландшафтний дизайнер? – відрізав Парма. – Копати. Я поїхав на нараду в батальйон. Повернусь – перевірю.

Коли "Міцубісі" ротного зникла в куряві, над позицією запала важка тиша. Ми з Кумом перезирнулися. Поруч стояв лейтенант Газета, який вже дістав блокнот, щоб "розподілити фізичне навантаження згідно з біоритмами". Підсліпуватий Амінь просто сів на ящик і заснув, не знімаючи своїх товстезних окулярів.

І тут на арену вийшов він. Наш геній логістики, володар тушонки і кумівства – старшина Степанич. Він підійшов до лопат, гидливо копнув одну з них і подивився на нас своїми маленькими очима без брів. 

– Хлопці, ви що, справді збираєтесь цей граніт руками гризти? – запитав він голосом змія-спокусника. 

– А які варіанти, Степанич? – зітхнув я. – Наказ є наказ. Прагматизм командування не пробити. 

– Прагматизм – це добре, – Степанич хитро потер свої волохаті долоні. – Але логістика і бартер – це фундамент цивілізації! Дайте мені півгодини.

Степанич зник у своєму кунгу і невдовзі вийшов звідти, дбайливо загортаючи у фліску дві пляшки елітного трофейного коньяку та блок імпортних сигарет. Він сів на велосипед (який теж десь виміняв) і поїхав у бік найближчого села.

За сорок хвилин земля здригнулася. На нашу позицію, гордо чмихаючи чорним димом, заїхав старий, але потужний жовтий екскаватор. За кермом сидів місцевий фермер дядько Микола, від якого вже приємно пахло нашою валютою. Степанич зіскочив з підніжки трактора, як тріумфатор. 

– Вчіться, піхота! – сяяв старшина. – Дві пляшки "Хеннессі", блок "Мальборо" – і дядя Коля зробить вам капонір за двадцять хвилин! А ми поки йдемо пити холодний квас у тіньок.

Це була перемога солдатського розуму над армійською бюрократією. Ми всілися під розлогим горіхом. Кум розлив по чашках квас. Газета натхненно строчив у блокноті статтю про "ефективне делегування завдань у тактичних умовах". Амінь спав, притулившись до дерева. А екскаватор ревів, вгризаючись у непокірну землю. Ковш за ковшем жовтий монстр робив те, на що ми б витратили тиждень здоров'я.

Минуло п'ятнадцять хвилин. Капонір був майже готовий. Дядько Микола вирішив зробити фінальний, красивий рівний зріз стінки. Жовтий монстр заревів, ковш пішов у землю і раптом пролунав звук, від якого в нас похолола кров: ХРУСЬ... ДЗИНЬ!

Це був не звук металу об камінь. Це був звук натягнутої струни, яка лопає з глухим, пластиковим відлунням. Екскаватор смикнувся і витягнув на світ божий... два кінці товстезного, чорного, броньованого кабелю, які безпорадно теліпалися в зубах ковша.

У ту ж секунду Газета, який сидів біля роутера, зблід. 

– Хлопці... – пропищав лейтенант. – У мене зв'язок пропав. Зовсім.

Підсліпуватий Амінь прокинувся, підійшов до краю ями, поправив свої товстезні лінзи, подивився на перерубаний кабель і авторитетно заявив: 

– Амінь. Йому гаплик.

Степанич став кольору крейди. Дядько Микола в тракторі різко заглушив двигун і, здається, миттєво протверезів. Ми ще не встигли усвідомити масштаб трагедії, як на дорогу вилетіла машина Парми. А за нею, піднімаючи стовпи пилу, мчав пошарпаний пікап із величезними антенами. З нього на ходу вистрибували озброєні до зубів, брудні і надзвичайно злі люди – зв'язківці. А як відомо, зліший за голодного піхотинця може бути тільки зв'язківець, якому перебили магістраль.

– Який геній... ЯКИЙ ІДІОТ ПЕРЕРУБАВ "СОТКУ"?! – заревів старший зв'язківець, підбігаючи до капоніра. – Це магістральний кабель бригади! Весь правий фланг глухий, як тетеря! Комбриг зараз дивиться в порожній монітор!

Парма стояв поруч і дивився на нас поглядом, яким зазвичай дивляться на засуджених до розстрілу. 

– Я... я... я все компенсую! – Степанич спробував врятувати ситуацію, дістаючи з кишені банку згущонки. Зв'язківець подивився на згущонку, потім на Степанича, і дуже тихо сказав:

– Я тобі цю банку зараз замість антени вмонтую.

Далі був суд і вирок. Тракториста Миколу прогнали з обіцянками конфіскувати трактор. Зв'язківці притягнули дві величезні котушки нового кабелю для "обводу". А Парма... Парма просто підняв із землі ті самі чотири лопати і ласкаво простягнув їх нам. 

– Значить так, "ефективні менеджери", – прошипів капітан. – Щоб полагодити лінію, треба прокласти обхідний канал. 25 метрів. Глибина – метр двадцять. Вручну. Бо якщо я тут ще хоч один трактор побачу, ви цей кабель зубами закопувати будете. Час пішов.

Наступні вісім годин ми згадували всі прокляття світу. Ми копали, як прокляті. Копав я, копав Кум. Копав блідий Степанич, проклинаючи свій бартер. Копав лейтенант Газета, забувши про біоритми. Навіть підсліпуватий Амінь копав, щоправда, кілька разів ледь не відрубав Степаничу ногу.

Близько другої ночі, брудні, як шахтарі, зі стертими до крові мозолями, ми сиділи на краю стометрової траншеї. Зв'язківці спаяли кабель, інтернет з'явився, і Парма поїхав спати, задовольнивши свій прагматизм.