Дорога оптика

Кожен підрозділ має свою таємну зброю. У нашій зенітній роті такою зброєю був старий, потертий важкий кулемет M2 "Браунінг" і його оператор – солдат на прізвище Петренко. Але на прізвище його ніхто не називав. Усі кликали його просто – Амінь.

Позивний виник сам собою, бо коли Петренко натискав на гашетку свого великокаліберного монстра, ворожому “Шахеду” зазвичай миттєво наставав “амінь”.

Але найцікавішим у цьому було інше. Амінь був настільки підсліпуватим, що без своїх окулярів із лінзами завтовшки з дно від граненого стакана не міг відрізнити банку тушонки від міни МОН-50. Він був худий, сутулий і скидався скоріше на ботаніка, який заблукав по дорозі в бібліотеку, ніж на грозу російських дронів. Коли ми з Кумом вперше побачили, як він читає склад на пачці галет, водячи носом по літерах, то жахнулися.

– Рексе, – пошепки сказав тоді Кум. – Якщо він так стріляє, як читає, то нам треба окопуватися ще на два метри вглиб, бо він нас із цим “Браунінгом” на британський прапор порве.

Але вночі відбувалася магія. Амінь ставав за кулемет, примружував свої величезні, збільшені лінзами очі, завмирав, як сурікат, слухаючи гул мотора, і давав коротку чергу. Три-чотири патрони – і в небі розквітала вогняна куля.

Якось про цей феномен дізналося наше командування. Ротний Парма, отримавши зі штабу гуманітарну допомогу від якихось серйозних фондів, примчав на нашу позицію з чорним пластиковим кейсом. За ним, як тінь, дріботів наш лейтенант-психолог Газета, очі якого світилися від захвату.

– Збирайтеся, аборигени! – урочисто проголосив Парма, ставлячи кейс на ящик з-під БК. – Ми переходимо на стандарти НАТО і високі технології. Амінь, підійди сюди! Підсліпуватий кулеметник, поправивши на носі свої “телескопи”, несміливо підійшов ближче. Парма з пафосом фокусника відкинув засувки і дістав із поролону щось велике, чорне і футуристичне.

– Оце, панове, – Парма погладив прилад, – сучасний тепловізійний приціл. Коштує, як моя квартира в райцентрі до війни. Тепер, Амінь, ти будеш не на звук стріляти, як сліпий кажан, а бачити ціль за три кілометри! Ефективність зросте до двохсот відсотків! 

– Саме так! – підтакнув Газета, поправляючи свої окуляри. – Ергономіка і високі технології знизять когнітивне навантаження на зоровий апарат оператора. Це суцільна психофізіологічна перевага!

Степанич, який теж прийшов подивитися на диво техніки, подивився на приціл і ледь не заплакав. 

– Десять тисяч доларів... – простогнав старшина. – Пане капітане, а може, ми його не будемо на кулемет чіпляти? Може, я його в суміжників на пікап виміняю? І ще на два ящики тушонки лишиться! 

– Відставити тушонку! – гаркнув Парма. – Рексе, монтуйте на “Браунінг”.

Амінь дивився на приціл з явною недовірою. 

– Пане капітане, воно ж там світиться всередині... Воно мені в очі б'є. В мене ж астигматизм і мінус вісім. 

– Наказ є наказ, солдат! – відрізав Парма. – Звикай до технологій.

Випробування технологій відбулося тієї ж ночі. Близько другої години в рації пролунав хрипкий голос чергового: “Увага, на вас іде мопед. Курс 180, висота мала”.

Невдовзі в нічній тиші почувся той самий мерзенний звук двотактного двигуна, схожий на роботу газонокосарки-мутанта. 

– До бою! – скомандував я.

Амінь вчепився у ручки “Браунінга”. Він нахилився до гумового наочника тепловізора. Його товстезні окуляри вперлися в прилад. 

– Ну що бачиш? – нервово спитав Парма, який спеціально залишився на позиції проконтролювати результат. 

– Щось бачу... – невпевнено пробурмотів Амінь. – Але воно якось двоїться... І пікселі зелені по очах ріжуть. 

– Стріляй, бо зараз над нами пройде! – закричав Газета.

Амінь натиснув на гашетку. ДУХ-ДУХ-ДУХ-ДУХ! – могутній "Браунінг" виплюнув вогонь. Черга важких 12.7-міліметрових куль пішла в небо і... розчинилася в темряві десь за півкілометра від "Шахеда". Трасери полетіли в сусідню хмару. 

– Ти куди лупиш?! – схопився за голову Парма. – Бери правіше! 

ДУХ-ДУХ-ДУХ! – знову мимо.

З кущів почувся відчайдушний стогін Степанича: 

– П'ятдесят доларів! Сто доларів! Двісті доларів у молоко! Амінь, ти мене по світу пустиш цими патронами!

"Шахед" наближався. Звук ставав нестерпно гучним. Амінь знову припав до тепловізора. 

– Не можу! – в розпачі крикнув кулеметник. – Екран з моїми лінзами конфліктує! Воно мені як калейдоскоп показує! Три "Шахеди" летить, я не знаю, який з них справжній! 

– Стріляй по середньому! – волав Газета.

І тут у Аміня урвався терпець. Цей тихий, спокійний хлопець несподівано вилаявся так, що навіть Кум поважно хмикнув. 

– Та пішло воно! – гаркнув Амінь.

Він простягнув руку, клацнув швидкознімним кріпленням і одним ривком зняв десятитисячний тепловізор із планки Пікатінні. 

– Тримай цю плазму, лейтенанте! – Амінь тицьнув дорожчу за золото оптику прямо в руки ошелешеному Газеті.

Потім кулеметник зробив те, що вмів найкраще. Він поправив свої товстезні окуляри брудним пальцем. Заплющив очі. Трохи нахилив голову набік, вловлюючи амплітуду звуку. "Браунінг" у його руках плавно повернувся на кілька градусів лівіше і трохи піднявся. Амінь затамував подих. Його тіло і важкий метал злилися в один механізм.

Коротка черга. Всього три патрони. ДУХ-ДУХ-ДУХ. У небі, прямо над посадкою, спалахнула яскрава помаранчева куля, і на землю посипалися палаючі уламки ворожого дрона.

Запала мертва тиша, яку порушувало лише потріскування уламків у полі та важке дихання Газети, який притискав до грудей тепловізор. Амінь відкрив очі, дістав із кишені замизкану хустинку, зняв окуляри і почав їх меланхолійно протирати. 

– Амінь, – тихо констатував він. – А ви кажете – когнітивне навантаження.

Парма мовчки розвернувся і пішов у бік КСП, розуміючи, що штабу він це диво якось пояснить, а от тепловізор доведеться віддати на інший розрахунок. Степанич перехрестився, дякуючи Богу за збережені патрони.