Трофейний орлан

Війна – це не лише стрілянина, це ще й постійний пошук корисних у господарстві речей. А коли ти служиш у ППО, твій головний “врожай” падає прямо з неба.

Того дня наша доблесна служба радіоелектронної боротьби так вдало “поглушила” ворожі частоти, що російський розвідувальний дрон “Орлан-10” замість того, щоб повернутися на базу, чемно приземлився в поле соняшників прямо перед нашими позиціями. Сів м’яко, як на перину. Майже цілісінький.

Ротний Парма ходив навколо цього сірого пластикового птаха, потираючи руки. Його окуляри хижо поблискували на сонці. 

– Оце, панове, не просто шматок ворожого склопластику, – врочисто заявив капітан, тицяючи пальцем у крило. – Це наш квиток у світле майбутнє. Завтра зранку приїде комісія зі штабу бригади, заберуть його на вивчення. Комбриг обіцяв за цілу “пташку” премію і, можливо, навіть не буде кричати на мене на наступній нараді. Тому, Куме, Рексе! Затягуйте це одоробло в старий ангар. І щоб ви з нього очей не спускали! Якщо до ранку звідси зникне хоч один гвинтик – я вас обох прив’яжу до радара замість противаг!

Ми з Кумом потягнули “Орлана” в ангар. Поставили його на дерев’яні ящики, накрили маскувальною сіткою і всілися поруч.

Ніч спустилася швидко. Я дрімав на броніку, а Кум сьорбав каву з термоса і вдивлявся в темряву. Близько другої години ночі з боку входу почулося тихе, але дуже наполегливе шарудіння. Хтось крався, намагаючись не наступати на сухі гілки, але дихав при цьому так важко, ніби тягнув на собі мішок цементу.

Кум безшумно підняв свою помпу і клацнув тактичним ліхтариком. У промені світла, кліпаючи очима без брів, стояв наш геній логістики – Степанич. В одній його волохатій руці була затиснута викрутка, а в іншій – здоровенні кусачки.

– Степанич? – Кум опустив зброю. – Ти чого тут лунатиком ходиш? До вітру туалет в інший бік. 

– Тихіше, Куме, тихіше, – зашипів Степанич, крадучись до “Орлана”. – Хлопці, давайте домовимось. Ви зараз на п'ятнадцять хвилин йдете перекурити на вулицю, а я роблю фокус. 

– Який ще фокус? Парма сказав берегти його як зіницю ока! – обурився я. 

– Рексе, ти як дитина, чесне слово! – Степанич поплескав дрона по сірому боку. – Знаєте, що в нього всередині? Японська оптика! А в двигуні – мідні котушки! Якщо я зараз акуратно вийму ту камеру і пару плат, я завтра ж виміняю це в суміжників на два генератори, ящик згущонки і нову гуму на ваш пікап! А Парма хай комісії розказує, що дрон об землю вдарився і “внутрянка” випала! Кому той пластик треба без начинки?

Кум почухав потилицю. Пропозиція звучала максимально корупційно, але ящик згущонки і нова гума – це були серйозні аргументи для фронтового сержанта. 

– Степанич, це кримінал. Але... гума, кажеш, болотяна буде? – Кум примружився. 

– Зубата, як крокодил! – заприсягся старшина, заносячи викрутку над люком дрона.

І в цей самий момент двері ангара різко розчахнулися. На порозі стояв наш новоприбулий “замполіт” – лейтенант Газета. У руці він тримав блокнот і ліхтарик. 

– Так! Що тут відбувається?! – дзвінко, як на плацу, крикнув Газета. – Я чомусь так і знав, що знайду вас тут! 

– Трясця! – Степанич від несподіванки впустив кусачки прямо на ногу і тихо завив. 

– Пане лейтенанте, а вам що не спиться? Комарі знову загризли? – примирливо спитав Кум. 

– Головний сержанте, це речовий доказ! – Газета підійшов до дрона, відсунувши Степанича. – Я прийшов провести візуальний аналіз інженерних рішень противника! Вивчаючи примітивність їхньої зборки і пайку, я зможу скласти психологічний профілінг російського інженера, що допоможе нам зрозуміти рівень їхньої когнітивної деградації!

Степанич, тримаючись за забиту ногу, подивився на “замполіта” поглядом людини, яка готова вчинити військовий злочин. 

– Який профілінг?! Яка деградація?! – засичав старшина. – Там усередині камера “Кенон” і міді на кілограм! Відійди від апаратури, хлопче, ти зриваєш логістичну операцію батальйонного масштабу! 

– Це мародерство і вандалізм! Я буду доповідати капітану! – Газета вчепився тонкими руками в крило “Орлана”, намагаючись відгородити його від Степанича. 

– Я тобі зараз такий профілінг на фізіономії намалюю, Фрейд ти недороблений! Пусти крило, я тільки оптику відкручу! – Степанич вчепився в інший кінець дрона.

Почалося класичне перетягування каната, де замість каната був російський безпілотник. 

– Відпустіть! – кричав Газета. 

– Віддай, це згущонка і гума! – ричав Степанич.

Ми з Кумом ледь встигли підскочити, щоб розборонити цих двох “науковців”, як пролунав гучний і дуже неприємний звук: ХРЯСЬ!

В ангарі запала мертва тиша. Газета і Степанич завмерли. У руках старшини залишився шматок пластикового корпусу, який прикривав той самий відсік з оптикою. Утворилася дірка розміром з дві чоловічі долоні, з якої стирчали сумні різнокольорові дроти.

– Довивчалися? – ласкаво спитав Кум. – Допрофілювалися? От і все, панове. Завтра зранку Парма з нас чотирьох зробить інсталяцію “Жертви ППО”. Степанич, ти шукав мідь? Вітаю, ти знайшов статтю за псування трофейного майна. 

Газета зблід так, що став схожим на привид: 

– Але ж це не я... Воно само відпало від... когнітивної втоми матеріалу! 

– Скажеш це комбригу, – зітхнув я.

Степанич дивився на уламок у своїх руках так, ніби це була чека від гранати. 

– Куме... братику... Що робити? Рятуй. Я тобі ще два ящики згущонки зверху дам.

Кум постояв, пожував вуса, важко зітхнув, дивлячись на цих двох горе-шкідників. 

– Рексе, – спокійно скомандував він. – Відкрий мій наплічник. Ліва бічна кишеня. Давай сюди.

Я порився в рюкзаку і дістав звідти Його. Священний Грааль українського війська. Моток синьої ізоляційної стрічки.

– Значить так, – Кум взяв стрічку в руки з такою повагою, ніби це був скальпель. – Степанич, тримай уламок. Газета – світи і не дихай. 

Наступні двадцять хвилин ми спостерігали магію. Кум приліпив шматок пластику на місце. Потім, ювелірно підбираючи кут, наклав кілька шарів синьої ізострічки так, щоб вона зливалася з сірим корпусом у напівтемряві. Десь замазав брудом, десь приклеїв шматок сухого листя. На завершення він дістав з рота жуйку, заліпив нею щілину і затер її пилом.