Нічний дозор

Армійська логіка – річ незбагненна. Коли наш зенітний підрозділ вже остаточно звик до статусу еліти ППО (хоч ми з Кумом і далі нишком сумували за піхотною багнюкою), командування вирішило, що нам не вистачає високої моралі. І прислали нам його.

Новоприбулий заступник командира роти з морально-психологічного забезпечення, молодий лейтенант Іваненко, зійшов з броні таким чистим і випрасуваним, що об його штани можна було порізатися. В руках він тримав папку з анкетами, а в очах світилася непохитна віра в статут. За те, що він був худий, як газетний аркуш, і постійно шарудів своїми папірцями, Кум одразу охрестив його “Газетою”.

За дивним (і дуже жорстоким) збігом обставин, вільне ліжко для молодого офіцера знайшлося тільки в нашій з Кумом хатинці. Хатка була настільки маленькою, що коли хтось один чхав, двоє інших казали “будь здоров”, навіть не прокидаючись.

Того ж вечора, коли Газета розкладав на тумбочці свої методички та кольорові ручки, Кум сів на своє ліжко, поважно підкрутив розкішні козацькі вуса і почав процедуру ініціації.

– Пане лейтенанте, – басом почав Кум, склавши руки на грудях. – Ви в нас людина нова, з великої землі приїхали. Тому, щоб ваша тонка душевна організація не постраждала від суворих реалій ППО, я проведу вам короткий інструктаж. Записувати не обов'язково, але запам'ятати треба як “Отче наш”. 

– Я вас уважно слухаю, головний сержанте, – Газета дістав блокнот, намагаючись тримати офіцерську марку, але перед авторитетом Кума він виглядав як першокласник.

– Отже, правило перше: акустична ієрархія, – Кум підняв вказівний палець. – У цій кімнаті право на гучне хропіння має лише той, хто збив хоча б один “Шахед”, або відслужив більше півтора року. Я хропу, як несправний дизельний генератор. Рекс періодично підвиває уві сні. Ви, пане лейтенанте, дихаєте тихо, рівно і безшумно, як ніндзя. Якщо ви почнете хропіти – я вам особисто в рота вашу ж методичку запхаю. 

– Але ж це фізіологія... – спробував заперечити лейтенант. 

– Це наказ по хаті! – відрізав Кум і перейшов до другого пункту. – Правило друге: мишачий паритет. Під підлогою живе миша. Звати Валєра. Він ветеран, пережив тут три ротації. Ми його не чіпаємо, він не гризе наші дроти. Якщо побачите Валєру – віддайте військове вітання і не робіть різких рухів. – І третє, найголовніше! – Кум показав на прочинене вікно прямо над ліжком лейтенанта. – Вентиляційний контроль. Вікно відкрите рівно на три пальці. Більше відкриєте – нас з'їдять комарі-мутанти, які тут розміром із горобця. Менше відкриєте – задихнемося від Рексових шкарпеток після добового чергування. Все зрозуміло?

Газеті ці дикі правила не дуже припали до душі. Він спробував було щось розповісти про санітарні норми і особистий простір, але Кум так глянув на нього з-під густих брів, що лейтенант зрозумів: тут його психологічні тести не працюють. Діватися було нікуди, довелося змиритися і прийняти фронтову реальність.

Апогей цієї комунальної драми настав глибокої ночі.

Серпень видався спекотним. Повітря в хаті стояло густе і липке, як кисіль. Ми з Кумом спали сном праведників, не зважаючи ні на спеку, ні на далеку канонаду. Але тонкій натурі Газети не спалося. Він крутився на своїй рипучій армійській розкладачці. Рип-рип. Скрип. То на правий бік, то на лівий.

Через ту саму щілину у “три пальці” до кімнати все ж прорвалася ворожа ескадрилья комарів. Вони відчули свіжу, незіпсовану енергетиками кров молодого офіцера і пішли в піке. 

Лясь! – Газета вдарив себе по щоці. Хрясь! – ляснув по нозі. Рип-рип! – знову застогнала розкладачка.

Зрештою, не витримавши цього теплового і комариного терору, лейтенант вирішив, що з нього досить. Він різко підірвався з ліжка, щоб піти в туалет на вулицю, а заодно і перекурити це діло. У темряві він намацав свої гумові шльопанці, але по дорозі до дверей перечепився через мій бронежилет, який я необачно кинув посеред кімнати.

– Трясця твоїй матері! – гучно прошипів Газета, стрибаючи на одній нозі, і врізався плечем у дверцята шафи. Шафа жалібно скрипнула.

З кутка, де спав Кум, пролунав глибокий, незадоволений стогін, ніби розбудили ведмедя-шатуна. Промінь червоного тактичного ліхтарика вдарив прямо в обличчя лейтенанту, який стояв посеред хати в одних трусах і броніку вдягнутому на одну ногу (бо зачепився за його лямку).

– Газета, май Бога в шльомі! – суворо, але з хрипким спросоння смішком прогримів Кум. – Чесні люди ще сплять! А ти тут шарудиш по хаті, як миша в пакеті з-під АТБ. Ти чого підірвався, як по тривозі? 

– Та жарко, головний сержанте! – жалібно заскиглив заступник командира роти, мружачись від ліхтарика. – Дихати нічим! А ці ваші місцеві комарі... вони ж мене зараз як донора висушать! Піду до вітру, та й покурю, бо нерви здають. 

– До вітру він піде, – Кум сів на ліжку, світячи ліхтариком собі на вуса. – Ти куди в шльопанцях зібрався? Там у траві їжаки міни ставлять! Взуй нормальні тапки. І головне – вікно не чіпай! 

– Та я тільки на п'ять хвилин вийду! – Газета переминався з ноги на ногу. – Йди вже, психолог. Тільки кури в кулак, ліхтарик не вмикай, і якщо почуєш гул – падай мордою в чорнозем, навіть якщо це хрущ! У нас тут війна, а не санаторій “Трускавець”!

Газета вишмигнув за двері, а ми з Кумом остаточно прокинулися. Я засміявся, дивлячись на Кума, який вже діставав з-під подушки свою улюблену помпову рушницю – про всяк випадок. 

– Що, Куме, важко з офіцерами-інтелектуалами? – підколов я. 

– Ой, Рексе, не кажи. Вчити їх і вчити, – Кум вимкнув ліхтарик і зручніше вмостився на подушці.

Коли Газета повернувся – пропахлий димом, покусаний, але вже більш спокійний – він тихо, намагаючись не рипіти, ліг на своє місце.

Кум дочекався, поки лейтенант вкриється спальником, і видав у темряву свій традиційний філософський умовивід:

– От бачиш, Газета, ти приїхав сюди міряти наш морально-психологічний стан по своїх розумних анкетах. Але фронтова психологія – це не папірці з питаннями. Це коли ти лежиш у задушливій хаті, тебе жеруть комарі, над головою літають “Шахеди”, а ти боїшся перевернутися на інший бік не тому, що страшно, а щоб не розбудити побратима, якому завтра заступати на чергування. Коли ти навчишся спати під хропіння Рекса і домовлятися з мишею Валєрою – от тоді ти станеш справжнім військовим психологом. А поки що... спи, лейтенанте. Завтра я навчу тебе правильно чистити автомат, бо твій блищить так, що з космосу видно. Піксельні не здаються!