Камікадзе

Служба в зенітній роті мала свої плюси. Наприклад, ми рідше місили багнюку в траншеях, зате частіше дивилися в небо до болю в шийних хребцях. А ще в нас був Степанич. Наш новий старшина, цей лисий феномен із волохатими руками, виявився генієм логістики. У нього можна було дістати все: від батарейок до свіжого сала. Але одного ранку з'ясувалося, що логістика дала збій там, де Степанич цього найменше чекав – на особистому фронті.

Ми з Кумом сиділи біля КСП, коли з-за рогу вилетів наш старшина. Його ідеально гладке, кругле обличчя без єдиної волосини зараз нагадувало блідий млинець. Він важко дихав, а його волохаті руки трусилися так, ніби він щойно голіруч ловив “Шахеда”.

– Хлопці... Браття мої... Мені торба, – Степанич сів на ящик з-під БК і схопився за лисину. – Викликайте евакуацію. Бажано – одразу в морг. 

– Степанич, що сталося? – напружився я. – ДБР приїхало? Перевірка зі штабу? Тушонка прокисла? 

– Гірше, Рексе. Набагато гірше, – простогнав старшина. – До мене приїхала Галя. Моя жінка. Сюрприз вирішила зробити, привезла домашніх котлет. 

– Ну так це ж свято! – щиро зрадів Кум, розправляючи свої грізні вуса. – Жінка приїхала! Нагодує, обніме. Чого ти блідий, як поганка? 

– Бо на іншому кінці міста, біля Нової Пошти, з машини щойно вийшла Анжела... – голос Степанича зірвався на писк. 

– Яка ще Анжела? – не зрозумів я. 

– Бойова подруга... Волонтерка з Дніпра. Вона мені термобілизну везла. І... ну, ви розумієте. І вони обидві тут! Одночасно! Галя чекає біля автостанції, а Анжела скинула геолокацію біля пошти. Між ними триста метрів! Якщо вони зустрінуться – від мене навіть ДНК для впізнання не лишиться!

Кум повільно встав. Його вуса опустилися вниз, що завжди було ознакою крайнього морального обурення. Він підійшов до Степанича, навис над ним і ввімкнув свого внутрішнього пастора.

– Степанич... Ти що, зовсім страх втратив? – прогримів Кум. – Жінка – це святе! Це твій тил! Вона тобі там шкарпетки в'яже, свічки окопні заливає, котлети крутить! А ти?! Ти, лисий блудний кіт! Ти як посмів свою законну дружину проміняти на якусь термобілизну з доставкою?! Та я б тебе сам зараз із ПЗРК зіб’ю за таку аморальність! 

– Куме, ну не розпинай ти мене! – благав Степанич, мало не плачучи. – Я ж жива людина! Збій у матриці стався! Анжела мала завтра приїхати! Допоможіть, браття! Врятуйте командира забезпечення, бо залишитесь голі, босі і без згущонки!

Кум довго і важко дихав, дивлячись на цього грішника. З одного боку, моральний кодекс Кума кричав про розправу. З іншого – бойове братерство і ситий шлунок підрозділу брали своє. 

– Добре, – процідив крізь зуби Кум. – Бойове братерство понад усе. Але після цього ти мені ящик тушонки винен. І сповідуватись підеш до капелана! Рексе, слухай мою команду.

Кум миттєво перетворився на стратега. 

– Це не любовний трикутник, це тактичне оточення! Ми маємо розірвати кільце. Рексе, ти береш пікап і летиш до пошти. Перехоплюєш Анжелу. Кажеш, що Степанич на секретному завданні, розміновує небо. Забираєш термобілизну, поїш її кавою і розказуєш байки про героїзм. 

– А ти? – питаю. – А я беру цього Казанову і йду до Галі на автостанцію. Будемо їсти котлети і вдавати зразкового сім'янина. Степаничу, в тебе є година, щоб поцілувати жінку і відправити її назад у тил. Потім міняємося флангами. Пішли!

Операція “Два фронти” почалася. Я прилетів до пошти. Анжела виявилася ефектною шатенкою з бойовим манікюром. 

– А де мій Степанич? – капризно спитала вона, віддаючи мені пакунки. 

– На позиціях. Ворог не спить, – серйозно збрехав я, намагаючись не дивитися їй в очі. – Доручив мені вас зустріти. Ходімо в кафе, я вам розкажу, як він вчора голими руками ворожий дрон посадив. Наступну годину я потів, вигадуючи небилиці про те, як Степанич героїчно веде облік мастила під шквальним вогнем.

Тим часом на іншому кінці містечка, як мені потім розповів Кум, розгорталася своя драма. Кум сидів поруч із Галею – доброю, пишною жінкою, яка годувала їх з лоточків. Степанич сидів біля неї червоний, як варений рак, і давився котлетою. 

– Ваш Степанич – золота людина! – віщав Кум, заминаючи за обидві щоки домашні гостинці. – Ми без нього як без рук! Вдень і вночі про сім'ю думає. Тільки й розмов, що про вас, пані Галю!

Степанич від цих слів ледь не подавився. Через сорок хвилин Кум глянув на годинник, зробив стурбоване обличчя і заявив: 

– Все, пані Галю, труба кличе! Тривога! Степаничу треба бігти на склад. Сідайте на маршрутку, бо зараз почнеться!

Ми ледь не провалили операцію, коли я віз Анжелу ближче до виїзду з міста, а Кум із Степаничем вели Галю до автобуса. Наші траєкторії перетнулися на відстані ста метрів біля центрального АТБ. Я побачив Кума, різко дав по гальмах і крикнув Анжелі: “Повітря! Падай!”, змусивши її пригнутися в салоні пікапа.

Зрештою, ми запхали Галю в автобус на Київ, а Анжелу – у волонтерський бус на Дніпро.

Коли остання машина зникла за поворотом, Степанич просто впав на бордюр. З нього текло сім потів. Він стягнув з себе кепку і довго дивився в асфальт пустими очима. 

– Хлопці... Я вам життям зобов'язаний. Але я більше так не можу. Я постарів на десять років за ці дві години.

Кум стояв над ним, велично схрестивши руки на грудях. Він дістав сигарету, не поспішаючи прикурив, випустив дим у чисте прифронтове небо і філософськи промовив:

– От запам'ятай, Рексе, і ти, лисий грішнику, зарубай собі на носі. Військова історія ще не знала жодного полководця, який би виграв війну на два фронти. Гітлер пробував – здох у бункері. Наполеон пробував – поїхав на острів. Степанич спробував – ледь інфаркт не отримав від домашньої котлети. Мужик має тримати оборону на одній лінії, бо якщо ти розтягуєш свої резерви між дружиною і волонтеркою – твій тил неминуче прорвуть. Бережіть сім'ї, хлопці, бо ворожа арта – це фігня в порівнянні з розлюченою жінкою, яка не побачила повідомлення у Вайбері. Пішли, Степанич. Ти обіцяв мені ящик тушонки за мовчання і врятоване життя.