Святі труби

Переведення з рідної піхоти в зенітну роту відчувалося так, ніби нас із Кумом раптом відправили працювати в балет. Здавалося б, війна та сама, форма та сама, але специфіка – кардинально інша.

Прибувши на нове місце, ми першим ділом пішли шукати нашого нового ротного. Його управління розташовувалося в добротному підвалі, де замість звичних розкиданих броніків і ящиків з тушонкою панував якийсь підозрілий, майже офісний порядок, а на стінах висіли плакати з силуетами ворожих літаків та дронів.

За столом сидів командир зенітної роти на позивний Парма. Чоловік років п'ятдесяти, із солідними залисинами, в окулярах з тонкою оправою і настільки худорлявий, що, здавалося, якби він став боком, то зник би з радарів. Але зовнішність була оманливою – Парма славився тим, що замість слини мав чисту отруту, і палець йому в рот краще було не класти.

– Бажаю здоров'я, пане капітане! – відрапортував Кум, розправивши плечі так, щоб його розкішні вуса здавалися ще більш грізними. – Сержанти Кум і Рекс для подальшого проходження служби прибули!

Парма повільно підняв погляд від якихось відомостей, подивився на нас поверх окулярів і криво посміхнувся. 

– О-о-о... Які люди. Легенди багнюки і лопати. Ті самі зальотчики, про яких у штабі бригади ходять легенди. 

– Ми не зальотчики, ми ініціативні! – гордо поправив його Кум. 

– Ініціативні, – пирхнув Парма. – Я просив у комбрига двох толкових операторів-інструкторів ПЗРК, які відрізняють “Орлан” від гусака. А він мені прислав двох піхотинців, які на небо до цього дивилися тільки тоді, коли на них вог падав. Ну що ж... Маємо те, що маємо. Значить так, Куме. Твоя слава йде попереду тебе. Будеш головним сержантом роти. Твоя задача – щоб моя банда не розслаблялася, була сита, обігріта і не тупила. А ти, Рексе...

Парма перевів погляд на мене, зняв окуляри і потер перенісся. 

– У мене катастрофічний некомплект офіцерів. Тому, Рексе, вітаю в клубі. З цього моменту ти – тимчасово виконуючий обов'язки командира взводу ПЗРК.

Я аж поперхнувся повітрям. 

– Пане капітане... Я ж стрілець! Я з труби стріляв тільки в дитинстві, і то горохом! Який взвод ПЗРК?! 

– А ти думаєш, я в університеті на ловця “Шахедів” вчився? – в'їдливо відрізав Парма. – Я взагалі вчитель географії! Розберешся. Хлопці в тебе бувалі, покажуть, де в тій шайтан-трубі кнопка. Вільні. Знайдіть Степанича, хай вас на забезпечення поставить.

Ми вийшли з Кумом від ротного з таким відчуттям, ніби це наш перший день на війні. Стояли біля входу і мовчки кліпали очима. І тут Кум не витримав. Він заіржав так, що з найближчого дерева злякано злетіла зграя ворон. 

– Ой, Рексе, не можу! – реготав він, тримаючись за живіт. – Командир взводу! ПЗРКашник! Ти ж трубу ПЗРК від тубуса для креслень не відрізниш! 

– Дуже смішно, Куме, – огризнувся я. – Подивимося, як ти будеш цим очкарикам-інтелектуалам свої порядки наводити. 

– Та мені то що? – Кум хитро підкрутив вус. – Головний сержант – він і в Африці головний сержант. Моє діло – щоб у всіх був відповідний рівень підготовки, достатній рівень відчуття колективу і щоб ніхто не пив без мого дозволу. А от що ти зі своїми космонавтами робитимеш – я розуму не прикладу. Та якось буде. Пішли шукати нашого нового володаря тушонки.

Парма попередив, що склад старшини знаходиться в старому кунгу, який дуже грамотно сховали у величезний танковий капонір, виритий ще у 2022 році. Дешево, сердито, а головне – жоден дрон туди не загляне. Підійшовши до капоніра, ми побачили картину: біля кунга стояв стіл, завалений якимись накладними, а за ним порався чоловік.

Це і був Старшина, якого всі кликали виключно Степанич. Він був круглолиций, низькорослий, але такий кремезний, що здавався квадратним. З-під закочених рукавів його форми виглядали настільки волохаті руки, що здавалося, він одягнув светр під низ. Якби не його абсолютно кругле і гладеньке обличчя, на якому з невідомих причин взагалі не було рослинності – ні вусів, ні бороди, ні навіть брів – він був би викапаною мавпою. А так – ніби звичайна людина, але з нюансами.

– Бажаю здоров'я, Степаничу! – гукнув Кум, підходячи ближче. – Приймай поповнення! Я твій новий головний сержант, а це – новий взводний ПЗРКашників.

Степанич відірвався від паперів. Уважно, своїми маленькими очима без брів, оглянув нас з ніг до голови. Його волохаті руки повільно лягли на боки. 

– Піхота... – протягнув Степанич голосом, схожим на гуркіт пустої бочки. – Видно по брудних берцях і наглих мордах. Значить так, царі багнюки. У нас тут небо. У нас тут високі матерії. Щоб стати справжнім зенітником, одного наказу Парми мало. Треба пройти обряд очищення від піхотних гріхів.

Він нирнув у глибину кунга і за секунду виринув звідти, тримаючи в руках здоровенний, зелений, відстріляний тубус від якогось заграничного гранатомета. 

– А ну, поверніться задом і нагніться! – скомандував Степанич. 

– Ей-ей! – Кум схопився за автомат. – Ти що, Степаничу, береги поплутав? Я тобі зараз цим тубусом... 

– Нагніться, я сказав! Традиція! – гаркнув Старшина так, що навіть Кум трохи знітився. – Інакше жодної пари нових шкарпеток не побачите!

Ми з тяжким зітханням перезирнулися і трохи нахилилися вперед. 

ГУП! – лунко вдарив тубус по Кумовій дупі. ГУП! – прилетіло мені. 

– От тепер – вітаю у військах протиповітряної оборони! – Степанич задоволено відкинув тубус у куток і потер свої волохаті долоні. – Імена в список вніс, розміри форми записав. Пішли, наллю вам кави, розкажу, хто тут чим дихає.

За півгодини ми вже сиділи на ящиках біля кунга, пили цілком непогану каву і курили. Небо над нами було чистим і глибоким. Десь удалині гупала артилерія, нагадуючи про те, що війна нікуди не зникла, вона просто змінила для нас свій кут огляду.

Кум випустив довгий струмінь диму, задумливо подивився на відстріляний тубус, що валявся поруч, і видав свій традиційний умовивід: