Пролог. Бойова роса

Бліндаж жив своїм тихим, підземним життям. Стіни, щільно обшиті дошками, дихали вогкістю, глиною та тим специфічним ароматом, який утворюється лише при змішуванні запахів збройового мастила, кави “три в одному” і солдатського поту. За вікном, якого не було, вже давно впала густа фронтова ніч, а в нас, на глибині двох метрів, світила тьмяна діодна стрічка.

Я сидів на улюбленому ящику з-під ВОГів, гортаючи в телефоні якусь завантажену ще в тилу статтю, і періодично ділився з Кумом своїми відкриттями. Кум тим часом проводив складний технічний ритуал – намагався вмовити нашу буржуйку прийняти партію сирих, як вранішня роса, дров.

– От знаєш, Куме, – задумливо промовив я, відірвавшись від екрана. – Тут розумні люди пишуть, що тримати все в собі – це прямий шлях до інфаркту. Плакати – це абсолютно нормально. Це природне вивільнення емоцій, скидання кортизолу. А ми ж тут усі напружилися, як струни. Може, іноді треба дати слабину?

Кум, який саме прикручував газовий балончик до свого улюбленого турбо-пальника, завмер і подивився на мене так, ніби я щойно запропонував йому здати позицію або перейти на веганські сухпайки.

– Рексе... – Кум театрально зітхнув, підкручуючи свій розкішний козацький вус, на якому вже осіла легка кіптява. – Твої психологи, мабуть, далі тилового блокпоста не виїжджали. Який кортизол? Яке вивільнення? Я всі свої сльози виплакав ще кілограмів тридцять тому.

– Це коли ж таке було? – посміхнувся я.

– О-о-о, це було ще в ті славні часи, коли я був молодим, струнким, як кипарис, і красивим, як Ален Делон після зарплати, – Кум з гордістю випнув груди в запраній флісці. – Тоді дівчата плакали за мною, я плакав за ними, і це був єдиний вагомий привід пустити сльозу. А зараз... За чим мені плакати? Життя нас так загартувало, що об нашу нервову систему можна танкові траки рихтувати. Зиму пережили, багнюку місимо, миші в нас уже замість домашніх улюбленців – скоро почнуть тапочки приносити.

Я відклав телефон. 

– Я про інше, Куме. Про тих... кого з нами вже немає. Про втрати. Іноді воно так накочує, що дихати важко. Здається, якби виплакався – стало б легше.

Кум відклав пальник. Його обличчя вмить втратило всю свою іронічність і стало жорстким, ніби висіченим із каменю. Він присів на сусідній ящик і подивився мені прямо в очі.

– А от тут, Рексе, ти мимо каси. Зовсім мимо, – голос Кума став тихим, але твердим. – Розумієш... Ті, за ким ми з тобою могли б зараз поплакати... Як ти думаєш, вони б хотіли це бачити? Вони дивляться на нас згори, з кращого світу, і що вони бачать? Двох здорових, бородатих лобів, які соплі на кулак мотають? Ні, братику. Вони не за те свої голови поклали, щоб ми тут сиділи і в сльозах топилися.

Кум зробив коротку паузу, підбираючи слова. 

– Вони пішли, щоб ми стояли твердо. Щоб ми тримали цей рубіж, цей бліндаж, цю країну. Наша пам'ять про них – це не вода з очей. Наша пам'ять – це почищена зброя, влучний постріл і чорний гумор, який не дає нам з'їхати з глузду. Ми стискаємо зуби, ми мстимося, ми пам'ятаємо. Але ми не плачемо. Бо армія – це фундамент, а фундамент розкисати не має права.

У бліндажі запала глибока, важка тиша. Я слухав Кума, і мені не було чого заперечити. Раціональний психологічний підхід розбився об залізобетонну фронтову філософію. Я вже відкрив був рота, щоб сказати, наскільки він має рацію, але тут Кум вирішив повернутися до своїх господарських обов'язків.

– Так, досить лірики, бо зараз замерзнемо, як мамонти, – пробурмотів він, хапаючи пальник. – А ну, гори, прокляття місцевого лісгоспу!

Кум відчинив дверцята буржуйки, засунув туди сопло пальника і натиснув кнопку. Роздалося потужне гудіння вогню. Але дрова, які ми сьогодні нарубали, були не просто сирими. Вони були настільки вологими, що, здавалося, ще вчора росли і раділи життю. Під натиском скаженої температури турбо-пальника вода в полінах миттєво закипіла.

– ПШ-Ш-Ш-Ш-Ш! – обурено зашипіла деревина.

Щось у законах аеродинаміки пішло не так. Замість того, щоб слухняно потягнутися в трубу, густа, їдка, біло-сіра хмара диму вдарила рикошетом від задньої стінки буржуйки, вилетіла через відкриті дверцята і вдарила Кумові прямо в обличчя, як подушка безпеки при ДТП.

– Кха! Твою ж дивізію! – заревів Кум, відсахуючись назад і випускаючи пальник з рук.

Бліндаж миттєво наповнився димом, але найбільше дісталося головному пічнику. Кум сидів на ящику, заплющивши очі і кашляючи так, що здригалися стіни. А коли він нарешті розплющив очі, я не витримав. Дим виїв йому слизову настільки, що з очей Кума лилися справжні, рясні, повноводні ріки сліз. Вони котилися по його брудних щоках, залишаючи світлі доріжки, і крапали прямо на тактичну фліску. Він кліпав, сопів і виглядав так, ніби щойно подивився “Хатіко” і “Титанік” одночасно.

Я сповз із ящика від нестримного реготу. 

– Ну що, Куме?! – реготав я, тримаючись за живіт. – Пішов кортизол?! Відпустило?! Давай, братику, поплачемо! Не тримай у собі!

Кум обурено сьорбнув носом. Його права рука, вже давно і надійно вимазана в сажі від буржуйки, потягнулася до обличчя. Він широким, розмашистим рухом витер сльози, залишивши через усю щоку, ніс і вуса жирну, вугільно-чорну смугу, яка зробила його схожим на індіанця перед виходом на стежку війни.

Кум подивився на мене своїми червоними, мокрими, але гордими очима, випнув підборіддя і басом, що не терпів заперечень, заявив: 

– Це не сльози, Рексе. Це бойова роса! Піксельні не плачуть!