Глава восьма: Це політика

Джек відсунув порожній келих і підвівся, розминаючи плечі. Сад Флеґіль уже встиг увійти в його кров — це було місце, де нейтралітет був не просто правилом, а живою силою, що стримувала кинджали в піхвах і отруту в кубках. Він знав, що Арен не забуде про фігуру пішака. Це був не просто жест — це була запрошення до справжньої партії, де ставки були вищими за королівства. А принц Ерік... лише пішак, корисний, але замінний.

Наступного дня сонце ледь пробивалося крізь туман, що ковзав доріжками саду, ніби приховуючи секрети від сторонніх очей. Джек сидів у «Тихому куточку», куштував каву з імбирними нотками — рідкісний напій, привезений із далеких східних портів. Навпроти нього розташувався Ерік Деберг, Перший принц Імперії. Обличчя принца було блідим, як пергамент, а очі червоними від безсоння. Зустріч у саду мала бути нейтральною, але напруга висіла в повітрі, густіша за дим від люльок завсідників.

— Ти запізнився, — пробурмотів Ерік, не підіймаючи погляду від шахової дошки, яку Джек навмисно поставив між ними. Фігури були вирізані з кістки — білі для Імперії, чорні для... тих, хто ще не визначився.

Джек усміхнувся своєю фірмовою посмішкою — тією, що змушувала людей сумніватися, чи вони переможці, чи жертви.

— Запізнення — це тактика, Ваша Високостe. Воно дає час подумати. А ви, бачу, вже пересунули слона. Ризиковано. Ваш брат, до речі, грає краще.

Ерік здригнувся. Слово «брат» завжди було для нього як удар кинджалом — повільний і болючий. Арен, цей шестнадцятирічний привид, що висів над престолом, наче дамоклів меч. Джек знав про отруту — рожевий еліксир, який жінка в масці приносила щоночі. Не для вбивства, а для контролю: суміш, що пригнічувала волю, роблячи Арена слухняною маріонеткою. Але Джек не сказав би цього вголос. Поки що.

— Не згадуй його, — прошипів принц, пересуваючи королеву. — Ти обіцяв інформацію. Документи, які врятують нас від Союзу. Де вони?

Джек нахилився вперед, його пальці легко торкнулися чорного короля. Він не поспішав відповідати — мовчання було його зброєю, гострішою за сталь.

— Документи не на папері, принцe. Вони в головах. Союз думає, що знає про смерть Імператора і вашої... ну, «матері Імперії». Але вони помиляються. Ваш брат не просто спадкоємець — він ключ до фінансової системи. Банкірський дім Ренарі, той самий, що фінансує Роландів та їхніх союзників, має схему переказів. «Золотий потік» — система таємних рахунків, що дозволяє переказувати кошти через нейтральні території. Союз хоче її для контролю над торгівлею Тудора. А ви... ви можете захопити її першим.

Ерік відкинувся назад, його очі розширилися. Це була брехня — напівправда, якщо точніше. Джек чув чутки від слуг у палаці: система існувала, але не для переказів, а для відмивання коштів — ідеальний інструмент політичного впливу. Але для принца це звучало як спасіння. Ідеальна наживка.

— Скільки? — прошепотів Ерік, стискаючи кулаки.

— Ще п’ятсот тисяч. Плюс доступ до ваших архівів. І один дрібний жест: скажіть вашому «страхопудлу» — тобто раднику — щоб перестав стежити за мною. Я відчуваю його погляд, наче свербіж.

Принц кивнув, ніби в трансі. Гроші з'явилися через годину — важкий мішок, що дзвенів, мов обіцянка. Джек не рахував: він знав, що сума точна. Гроші були його мовою, а принц — поганим перекладачем.

Але гра не закінчилася. Тієї ночі, коли місяць сховався за хмарами, Джек отримав записку — тонкий пергамент, скріплений червоним воском з відбитком пішака. Від Арена.

«Альтанка з трояндами. Опівночі. Принеси правду. Або твою голову.»

Прямолінійний хлопець! — подумав Джек з обличчям повним впевненості.

Джек не злякався. Він узяв із собою лише кинджал і блокнот — той самий, де записував борги світу. Альтанка була порожньою, лише троянди шепотіли на вітрі, їхні шипи блищали в місячному сяйві. Арен з'явився з тіні, наче привид — блідий, з очима, що горіли лихоманкою. Жінки в масці не було, але її присутність відчувалася: рожевий запах отрути висів у повітрі, кинджал був для неї.

— Ти обіцяв правду про батьків, — сказав Арен, його голос тремтів, але не від страху — від люті. — Говори. Хто мною маніпулював?

Джек сів на лаву, ніби це була його альтанка, і витягнув тріснуту фігуру пішака. Він крутив її в пальцях, наче талісман.

— Ваш брат, Ерік. Не безпосередньо! — він надто слабкий для бруду. Але його радник, те «страхопудло». Він підмішав отруту у ваше вино ще в палаці. Батьки... їхнє вбивство було не вашим вибором. Ви думали, що це ваша рука, але то були нитки. Фінансова схема, подібна до тієї, що й для «Золотого потоку». Вони хотіли зробити вас королем-заручником, маріонеткою Імперії. А банкіри... вони знали. Союз знав. Тому й шукають доступ до системи — щоб зламати економіку.

Арен схопився за голову, його нігті вп'ялися в шкіру. Правда? Брехня? Для Джека це не мало значення — головне, щоб хлопець клюнув. І він клюнув.

— Докази? — прохрипів Арен.

Джек простягнув блокнот — сторінку з нотатками, які він «знайшов» у архівах Еріка (насправді підроблені за годину).

— Ось. Підписи, дати. Ваш брат планував це роками. А я... я можу допомогти вам помститися. Не кров'ю — грошима. Інвестиції в торгівлю, що зламають санкції. «Лоза» вже рухається до Еморісу. Пісок для скла, скло для лінз — лінзи для навігаційних приладів. Союз і Імперія залежатимуть від нас. Від тебе.

Арен мовчав довго. Потім його губи скривилися в усмішку — копію Джека, але гострішу.

— Ти не просто шахіст, Роланде. Ти — дошка. Але... добре. Угода. Ти станеш моєю тінню. А я — твоїм королем.

Вони потиснули руки під трояндами, шипи яких крапали росою — чи може кров'ю? Джек не став перевіряти.

---

Два тижні потому торговий дім «Лоза» оголосив про першу партію піску з Еморісу. Кораблі пливли, несучи не просто зерно пустелі, а обіцянку: світ, де гроші переможуть мечі. Джек сидів у своїй новій кімнаті — скромній, але з видом на сад — і рахував: п'ять мільйонів зросли до семи. Арен перестав пити отруту (принаймні, так казали шпигуни), Ерік платив, як годинниковий механізм, а Союз... Союз починав нервувати.