Глава шоста: Передбачуваність

Сад Флеґіль занурився в присмерк. Джек сидів у затишній альтанці, закинувши ноги на стіл, і спостерігав, як червоне вино в його келиху відбиває останні промені сонця. Він чекав.  

Раптом заскрипіли дошки — до нього підходив хтось важкий, незграбний.  

— Ти забрав у мене двадцять срібних, покидьку, — заревів огрядний купець із таверни, закривавлюючи прохід своєю тіллю. За ним тулилися двоє вартових із зв’язаними кулаками.  

Джек навіть не відвів погляду від келиха.  

— Якщо ти прийшов повернути гроші, то вони вже в моїй кишені. Якщо прийшов за новим уроком — сідай, дам знижку.  

Купець плюнув.  

— Я прийшов за твоїми пальцями.  

Джек зітхнув, відставив вино й дістав з-під плаща тонкий кинджал.  

— Знаєш, чому я завжди виграю? — він усміхнувся. — Бо граю лише з тими, хто впевнений, що має перевагу.  

Купець зробив крок уперед — і раптом завмер. З-за спини Джека вийшов мовчазний найманець із шрамом, який тепер тримав клинок біля горла торговця.  

— Він заплатив тобі? — з подивом прошепотів купець.  

— Ні, — хрипко відповів найманець. — Але він сказав, що ти обіцяв відрізати йому пальці. А я ненавиджу, коли брешуть, я лише одним швидким поглядом можу зрівняти шанси, і в тебе цих шансів менше нуля 

Джек підвівся, поправив комір і кинув на стіл мішечок із монетами.  

— Твої гроші. Навчись спочатку розпізнавати блеф.  

Купець схопив мішок і, не сказавши більше ні слова, пішов, штовхаючи вартових.  

— Дякую, — кивнув Джек найманцю.  

Той лише хрипко прошепотів:  

— Він був правий. Ти справді нечесний гравець.  

— Я ніколи не брешу, — усміхнувся Джек. — Я лише дозволяю іншим помилятися.  

Найманець зник у темряві так само непомітно, як і з’явився.  

---

Два дні потому.

Ліам так і не повернувся. Замість нього до Джека в заїзд прийшов інший паж — юнак з блідим обличчям і порожнім поглядом.  

— Вас викликають, — прошепотів він.  

— Хто? — Джек навіть не відірвався від карти, яку вивчав.  

— Той, хто не терпить очікування.  

Джек підвів брови.  

— Якщо він такий нетерплячий, чому чекав два дні?  

Паж здригнувся.  

— Він... був зайнятий.   

— Чим?  

— Виконанням покарання.  

Джек кивнув, ніби це була найзвичайніша відповідь у світі, і сховав карту в рукав.  

— Веди.  

---

Високий палац у самому серці саду Флеґіль.

Джек пройшов крізь низку залів, де кожен дверний отвір охороняли пофарбовані в чорне вартові. Їхні обличчя були приховані масками, а руки стиснуті на руків’ях мечів.  

В останній кімнаті, освітленій лише червоними ліхтарями, на троні з чорного дерева сидів Арен Дебург.  

Він був не схожий на того «доброзичливого хлопця», яким здавався при дворі. Його пальці, довгі й бліді, барабанили по підлокітнику. Очі — холодні, як лід.  

— Джек Роланд, — промовив він. Голос був тихим, але кожне слово ніби врізалося в повітря. — Ти передав мені дуже цікаве повідомлення.  

Джек уклонився, але не опустив очей.  

— Я радий, що воно вас розважило, ваша високість.  

— Мене ніщо не розважає, — Арен підвівся. Його тінь простяглася по стіні, наче жива. — Але ти мене зацікавив.  

Він зробив крок уперед.  

— Ти знаєш, що я вбив своїх батьків?  

Джек не здригнувся.  

— Так.  

— Але не знаєш, чому.  

— Не знаю. Але тепер розумію.  

Арена обличчя спотворила спазма, ніби він на мить втратив контроль.  

— І що ж ти «розумієш», Роланд?  

Джек усміхнувся 

— я вже більше неділі як не являюся Роландом мене викреслили з сімейного реєстру. А розумію я те що ви не були самі. Що хтось дав вам отруту. І що ви досі її п’єте.  

Тінь за спиною Арена зрушилася. З темноти вийшла жінка в білій масці — її довгі пальці обвивали скляну пляшечку з рожевою рідиною.  

— Ми помилялися, — прошепотіла вона. — Він не просто щур. Він...  

— Я знаю, хто він, — перервав Арен. Його голос раптом став різким. — Він той, хто прийшов померти.  

Джек розсміявся.  

— О, ні, ваша високість. Я прийшов запропонувати вам угоду.  

— Яку ще угоду?  

— Ви перестанете пити отруту. А я... скажу вам, хто справді вбив ваших батьків.  

Кімната завмерла.  

Очі Арена запалали. 

— Ти брешеш!! батьків убив я це все на моїх руках. Це було зроблено ось цими руками! Бачиш!!!

— Я ніколи не брешу, тим більше з чимось настільки делікатним, що пов'язано з купою грошей — Джек витягнув із кишені тріснуту шахову фігуру — пішака. — А це — безкоштовно.  

Жінка в масці раптом схопилася за горло, ніби не могла дихати.  

Арен подивився на фігуру, потім на Джека.  

— Якщо це брехня...  

— Я знаю. Ви вб’єте мене.  

— Ні. — Арен усміхнувся. — Я віддам тебе їй.  

Жінка в масці зашипіла.  

Джек лише кивнув.  

— Прийнято.  

---

Наступного ранку у саду Флеґіль знайшли тіло пажа Ліама. Його руки були складені на грудях, а в долоні стискалася тріснута фігура пішака.  

А Джек Роланд тим часом снідав з принцом Еріком, сміючись над його несмішними жартами.  

Гра тривала.