Глава четверта: Нова гра

Сад Флеґіль — це не просто сад. Це анклав нейтралітету, розташований на кордоні трьох ворогуючих баронств. Його заснували століття тому як місце для переговорів, і з часом він обзавівся власними законами, вартою і репутацією. Головне правило — залишити зброю і злість за ворітьми. Проливати кров тут заборонено, а порушників не страчують, а виганяють — що для багатьох гірше смерті.

Джек вийшов із карети і вдихнув свіже повітря, вільне від міського смогу. Він не планував чекати тиждень до зустрічі з принцом. Сад Флеґіль мав стати його новою базою, шахівницею, де він знову стане гравцем, а не фігурою. Його вигнали з дому і забрали прізвище, але він залишався розумом і амбіціями на висоті.

Він віддав кучеру останні 12 кор — ледве вистачало на ніч у дешевому заїзді. Гроші були лише інструментом, і він вмів їх примножувати.

Сад зустрів його тишею. Тут не було метушні, тільки акуратні доріжки, екзотичні рослини і маленькі альтанки для таємних розмов. Повітря було насичене напругою. Джек бачив, як поряд сидять імперський дипломат, торговець із Союзу і шпигун із найманої гільдії — вони мовчки обмінювалися кивками, ніби на полі бою.

Перше завдання — заробити грошей. Джек попрямував у «Тихий куточок» — таверну, де збиралися любителі картярських ігор. Він не був майстром, але вмів читати людей.

За столом сиділи троє: огрядний купець, який нервово торкався вуха, нудьгуючий дворянин і мовчазний найманець із шрамом. Джек сів четвертим і поставив на кін останні 50 кор.

Спершу він програвав, уважно спостерігаючи за поведінкою супротивників. Купець блефував, дворянин стукав пальцями по столу при сильній карті, найманець був непроникним, але очі видавали його наміри.

За годину Джек вийшов із таверни з достатньою кількістю кор, щоб прожити тиждень. Він не виграв багато — лише стільки, щоб не привертати уваги.

Наступний крок — Арен Дебург. Знайти 16-річного спадкоємця престолу було неможливо, але можна було знайти шлях до нього.

Джек почав збирати чутки: слухав розмови в тавернах, платив служницям за інформацію, підкуповував конюхів. І знайшов слабку ланку — Ліама, молодого пажа радника принца. Ліам був закоханий у доньку пекаря і мав борги — ідеальна мішень.

Джек не погрожував і не підкуповував напряму. Він зустрів Ліама біля пекарні, простягнув важкий мішечок і тихо сказав:

— Це на весільний подарунок. Передай господарю: його молодший брат грає в шахи краще, ніж він думає. Особливо, коли на дошці з’являється нова фігура.

Ліам зблід, але взяв гроші. Джек розвернувся і зник у тіні саду.

Він кинув наживку. Тепер залишалося чекати, чи клюне «п

іковий туз». Гра почалася.