Розділ 4 ♠️

Макс 

Лікарня пахне стерильністю і слабкістю.

Я ненавиджу обидва ці стани.

— Ви ще не готові, — каже лікар, коли я вже стою, натягуючи куртку на плече з пов’язкою. — Вам потрібен спокій.

— Спокій — це не про мене, — відповідаю і виходжу, не озираючись.

На вулиці холодно. Місто живе так, ніби три дні тому тут не стріляли. Я сідаю в авто і вперше за ці години дозволяю собі одну зайву думку.

Айсель.

Її повідомлення.

Її холодні слова.

І те, що вона відповідала.

Не будь ідіотом, — кажу собі.

Це контакт.

Не більше.

Ввести в довіру. Бути поруч. Контролювати.

Так простіше вести гру.

І якщо для цього потрібно писати доньці ворога серед ночі — значить, так і буде.

Моя фірма зустрічає мене темними коридорами і тишею. Тут усі знають: коли я з’являюся раніше часу — хтось скоро програє.

— Стас, — кидаю, заходячи в серверну.

Він навіть не здригається. Хакери не дивуються — вони звикли до поганих новин.

— Потрібно поставити одну програму, — кажу спокійно. — Дистанційно. Без слідів.

— На кого? — питає він, не відриваючись від екранів.

— Айсель Соколовська.

Він  завмирає. Повільно повертається.

— Ти жартуєш?

— Ні.

— Це донька Сокола.

— Саме тому.

Він мовчить кілька секунд.

— Її телефон — як сейф. Але… якщо вона сама дозволить доступ. Хоч на секунду.

Я згадую ніч.

Повідомлення.

Її відповіді.

— Вона дозволить, — кажу тихо. — Підготуй все.

Стас киває.

— Як тільки буде контакт — я зайду.

Я виходжу в кабінет і сідаю за стіл. Скло панорамного вікна відбиває мене — блідішого, ніж зазвичай, з темними колами під очима.

Це все стратегія, — знову повторюю собі.

Ніяких почуттів.

Двері відчиняються без стуку.

Павло.

— Я дізнався дещо, — каже він замість привітання.

Я піднімаю погляд.

— Сьогодні ввечері знову захід.

Я напружуюсь.

— Соколовський приведе Айсі, — продовжує він. — Публічне місце. Камери. Люди. Ідеальний хаос.

— Там буде замах, — кажу я.

Павло посміхається.

— Так. Але цього разу — наш.

Мовчання між нами стає густим.

— І цього разу, — додає він, — ми її заберемо.

Я повільно встаю.

— Ти впевнений?

— Абсолютно. Сокол зламається. Він віддасть усе за доньку.

Я дивлюсь у вікно.

Перед очима — вона. Зосереджена. Сильна. Та, що затягувала мені турнікет, коли могла просто втекти.

— Вона не річ, — кажу я нарешті.

Павло знизує плечима.

— У нашому світі все — річ. Питання лише в ціні.

Він виходить.

Я залишаюсь сам.

І вперше дозволяю собі чесну думку, від якої нудить.

Якщо ми викрадемо Айсель…

я стану для неї не рятівником.А тим, від кого вона тікатиме.Я стискаю кулак.

— Пробач, принцеса , — шепочу в порожній кабінет. — Гра зайшла надто далеко.

А назад дороги вже немає.

Вечір . 

Зал був залитий світлом.

Дорогим. Холодним. Таким, що оголює брехню, але не сором. Камери клацали безперервно, журналісти усміхались так, ніби не знали, що під цими костюмами ховаються хижаки.

Я стояв біля бару, коли зал завмер.

Віктор Соколовський з’явився, як завжди, без поспіху. Поруч із ним — вона.

Айсель.

Чорна атласна сукня облягала її тіло, ніби була створена спеціально для гріха. Глибоке декольте не залишало місця для фантазії — лише для бажання. Виріз на лівій нозі відкривав шкіру рівно настільки, щоб зводити з розуму.

Рукавички.

Червона помада.

Шпильки, що відбивалися об підлогу впевнено, ритмічно, небезпечно.

Всі камери — на ній.

І я… я дивився занадто довго.

Не маєш права, — сказав я собі.

Вона — донька мого ворога.

Вона — карта.

Вона — ціль.

Але моє тіло реагувало інакше.

Мене злило, що я це відчуваю. Що кров стає гарячішою. Що в голові не стратегія, а образи, які не мають нічого спільного з підвалами й кайданами.

Сьогодні я викрадаю її.

Сьогодні вона має зникнути.

А я думаю про те, що хотів би, щоб вона була гола в моєму ліжку.

Це було неправильно.

І від цього ще небезпечніше.

Я підійшов до них, коли камери знову спалахнули.

— Добрий вечір, — сказав я спокійно.

Віктор повернувся першим. Посміхнувся — публічно, правильно.

— І тобі доброго вечора, Максе, — відповів він. — Чув, ти трохи нездужав. Вже краще?

— Живу, — коротко відповів я. — Дякую за турботу.

Я перевів погляд на Айсель.

Вона була ідеально стримана. Холодна. Непроникна. Ніби між нами ніколи не було тієї ночі з повідомленнями. Ніби вона не тримала мою кров у своїх руках.

Вона не реагувала.

І це вдарило сильніше, ніж будь-яка образа.

Те, що ти не дивишся на мене, — подумав я, — не змінює факту, що сьогоднішню ніч ти проведеш зі мною.

Ти просто ще цього не знаєш, Айсі.

— Гарного вечора, — сказав я вголос і відступив.

Відійшовши, я підняв келих і ледь помітно салютував їй.

Вона не відповіла.

Вечір ішов за сценарієм.

Аукціон.

Коштовності.

Гучні суми.

Фальшива благодійність.

Я тримав руку на пульсі подій. Павло був на позиції. Стас — у мережі. План працював.

А потім щось пішло не так.

Я відчув це ще до того, як побачив.

Невідомий.

Чужа траєкторія руху.

Занадто різкий погляд у бік Айсель.

— Чорт… — прошепотів я.

Третій гравець увійшов у гру.

Почалася паніка. Хтось закричав. Камери впали. Охорона Віктора зреагувала, але надто пізно — не туди.

Я не думав.

Я діяв.

Я ривком опинився поруч із нею, схопив за талію, притиснув до себе так, щоб вона відчула мене всім тілом.

— Тихо, — прошепотів я їй на вухо. — Якщо хочеш жити — довірся мені.

Вона напружилась.

— Макс…

— Потім, — різко.

Я використав хаос. Дим. Крики. Чужу помилку.

Ми зникли в службовому коридорі, потім — у чорному виході, де вже чекало авто.