Розділ 3 ♠️

Айсель 

Будинок ніколи не був таким тихим.

Не спокійним — саме тихим.

Такою тишею, що вона тисне на груди сильніше за крики й постріли.

Минуло три дні після замаху.

Три дні, відколи батько перетворив наш дім на фортецю.

Охорона була всюди.

На воротах — по двоє.

У дворі — озброєні чоловіки, яких я знала на ім’я ще з дитинства.

Навіть у коридорах — ті самі обличчя, уважні, напружені, з пальцями біля кобури.

— Далі не можна, Айсі, — сказав один із них, коли я спробувала вийти за межі внутрішнього двору.

Я не сперечалась.

Мені заборонили виходити за територію будинку.

Офіційно — заради безпеки.

Насправді — я стала трофеєм, який ховають у сейф.

Я ходила з кімнати в кімнату, ніби клітка могла змінити форму. Читала ті самі сторінки, не запам’ятовуючи слів. Пила холодну каву, бо гаряча здавалася надто живою для мого стану.

Я не знала, чим себе зайняти.

Уперше в житті мені не було куди йти, кого рятувати, кого контролювати. Уперше я була виключена з гри.

І це зводило з розуму.

Я зупинилась біля вікна, дивлячись на ворота. Вони були зачинені. Високі. Важкі. Надійні.

— Як у в’язниці, — прошепотіла я.

— У золотій, — озвався голос за спиною.Батько.

Віктор виглядав втомленим. За ці три дні він постарів на кілька років. Я бачила це в його плечах, у погляді, який не розслаблявся навіть удома.

— Ти під охороною, Айсі, — сказав він. — І це не обговорюється.

— Я не просила клітку, — відповіла я тихо.

— Я не питав, — жорстко відрізав він. — На тебе цілились. І поки я не знатиму, хто саме — ти нікуди не вийдеш.

Я стиснула пальці.

— А він? — вирвалось у мене.

Батько повільно підняв погляд.

— Хто?

— Макс.

Він мовчав кілька секунд. Надто довго.

— Живий, — сказав нарешті. — Куля в плечі. Витримає.

Я видихнула, навіть не усвідомлюючи, що затримувала подих.

— Забудь про нього, Айсель, — додав батько. — Він небезпечний.

— Ти вже це казав, — відповіла я. — Але він не був небезпечним для мене.

Віктор підійшов ближче.

— Саме тому він небезпечний, — сказав тихо. — Бо він побачив тебе не як карту. А як людину.

Ці слова вдарили сильніше, ніж будь-яка заборона.

Коли він пішов, я знову залишилась сама.

Я лягла на ліжко, дивлячись у стелю.

Три дні.

Три дні без новин.

Три дні без вибору.

Але я знала одне:

якщо мене замкнули — значить, хтось уже готується мене забрати.

І найбільше мене лякало не це.

Мене лякало те, що десь у цьому місті чоловік з перев’язаним плечем,

якого я не мала рятувати,

думав про мене так само, як я думала про нього.

Телефон завібрував у тиші ночі так голосно, ніби хтось вистрілив просто в кімнаті.

Я здригнулась.

Годинник показував майже другу. Будинок спав, але охорона — ніколи. Я потягнулася до тумбочки повільно, ніби боялася злякати те, що чекало на екрані.

Невідомий номер.

Одне повідомлення.

«Спиш, принцеса?»

Я завмерла.

Метелики в животі з’явилися миттєво — злі, небажані, заборонені. Я різко сіла на ліжку, притискаючи телефон до грудей, ніби він міг видати мене.

Макс.

Я знала це ще до того, як усвідомила.

— Так не можна… — прошепотіла я сама до себе.

Мене охороняють цілодобово. Мій телефон перевіряють. Я — під прицілом. А він — ворог.

Я видалила повідомлення.

Через секунду екран знову засвітився.

«Видалила. Логічно.»

Я стиснула зуби.

Пальці самі ковзнули по екрану.

Я: «Ти не мав мені писати».

Відповідь прийшла майже одразу.

Невідомий : «А ти не мала мене рятувати.»

Я заплющила очі.

Я: «Це була робота»

Невідомий: «Ти брешеш.»

Я відкинула телефон на ліжко, ніби він обпік.

— Ти мені не цікавий, — сказала вголос, у порожню кімнату. — Ти — помилка.

Телефон знову завібрував.

Невідомий: «Тоді чому ти досі відповідаєш?»

Я не відповіла.

Я встала і підійшла до вікна. У дворі стояли охоронці. Тіні. Зброя. Контроль. Моє життя — під замком.

«Ти не розумієш, у що лізеш», — написала я нарешті.

Невідомий : «Розумію. Саме тому пишу.»

Я вдихнула глибше.

Я: «Мій батько тебе знищить.»

Невідомий: «Твій батько вже намагався знищити мого.»

Це влучило.

Я знову подивилась на телефон.

Я: «Забудь цей номер.»

Кілька секунд тиші.

Потім:

Невідомий : «Я не вмію забувати те, що мене врятувало.»

Я повільно сіла на підвіконня.

Він був поранений.

Я — робила те ,що мала .

Між нами — війна, яку ми не починали, але стали її частиною.

Я повторювала собі знову і знову:

так не можна,це небезпечно,це зрада

Але істина була гіршою.

Я стояла між:

• вірністю батькові
• власною свободою
• і почуттями, які заперечувала з усіх сил

І вперше за довгий час я не знала, який хід зробити.

Телефон засвітився востаннє цієї ночі.

Невідомий : 

«Спи, пікова дама.Гра тільки починається.»
 

Я поклала телефон екраном донизу.

Але сон так і не прийшов.
Бо в цій грі я була не лише трофеєм.

Я була картою, яка могла зламати всю колоду.