Розділ 2 ♠️

Максим 
Мені сниться тиша.

Не та, від якої напружуються м’язи і тягнеться рука до зброї. Інша. М’яка. Безпечна. Така, якої в моєму житті не існувало ніколи.

Я йду поруч із дівчиною.

Вона тримає мене за руку — легко, ніби я маю право на цей дотик. Світ навколо спокійний, чистий, без пострілів і крові. Я не бачу її обличчя — лише спину, тонку шию, волосся, яке ловить світло.

Я знаю: я її кохаю.

Вона зупиняється.

Повільно повертається.

І я впізнаю її.

Айсель.

Красива. Спокійна. Небезпечна навіть тут, у сні.

— Ти не маєш права мене кохати, — каже вона рівно, без злості. — Ти не гідний мого кохання.

Я роблю крок до неї.

— Айсі…

— Ти мій ворог, — її голос стає холоднішим. — А ворога я тримаю на відстані. Не поруч. Ніколи близько.

Вона відступає.

Потім ще крок.

І починає йти.

— Зачекай! — кричу я. — Айсель!

Вона не обертається. Йде швидше. Світ навколо темніє, тиша рветься, як тонке скло.

— Айсі!

Я біжу за нею. Серце розривається. Повітря зникає.

І —

Я різко розплющую очі.

Стеля. Біле світло. Гул у голові та такий біль, ніби мене переїхав вантажівка.

— Ну нарешті, — знайомий голос зліва. — Я вже думав, ти зібрався до Бога.

Я повільно повертаю голову.

Павло.

Мій друг. Мій помічник. Людина, яка витягувала мене з гірших ситуацій, ніж ця.

— Скільки… — хриплю я.

— Три дні, — відповідає він. — Три дні ти валявся між цим світом і тим. Краще не ходи туди ще раз. Тут справ багато.

Я закриваю очі на секунду. Сон не відпускає.

— Там був хтось третій, — кажу я нарешті.

Павло миттєво серйознішає.

— Я знаю, — відповідає він. — Це була не війна Соколова і Хандалова. Це було запрошення.

— Цілились не в мене, — додаю я. — В Айсель.

— Саме так.

Я стискаю пальці в кулак. Плече пульсує болем, але це дрібниці.

— Вона… — я замовкаю. — Я не мав її там захищати. Але я це зробив.

Павло дивиться на мене довго, уважно.

— Ти або запав на доньку Сокола, або я дурний.

— Я не запав, — різко відповідаю я. — Мені просто цікаво, чому саме вона.

Павло хмикає.

— Ти серйозно досі не зрозумів?

Він нахиляється ближче.

— Айсель — це трофей. Головна карта в колоді. Пікова дама. Гордість Віктора. Єдина людина, яка в нього залишилась. І єдина, хто ним керує, хоч він і думає, що це він керує світом.

Я мовчу.

— Забери в нього цю карту, — продовжує Павло тихо, — і він віддасть усе. Бізнес. Місто. Владу.

Я повільно відкриваю очі.

— Ти що зараз пропонуєш?

Павло фиркає.

— Здається, тебе все-таки добре приклало.

Я не сміюся.

— Нам треба викрасти Айсі, — каже він прямо. — І тоді війна закінчиться ще до того, як почнеться.

Я відвертаюся до вікна.

Перед очима — інша картинка. Вона на підлозі. Кров. Її пальці, впевнені й холодні, на моїй рані.

Мій батько…

Роман Хандалов…

Колись вони з Соколовським були друзями. Дев’яності. Спільний бізнес. Одна мафія. Одна жінка.

Моя мати обрала не Віктора.

Він цього не пробачив.

З того дня війна стала особистою.

А тепер батько лежить прикутий до ліжка, а мати давно покинула цей світ і вся імперія — на мені.

— Подумай, — каже Павло. — Соколов віддасть усе за донечку.

Він виходить, залишаючи мене наодинці з тишею.

Я дивлюсь у стелю.

Думаю про Айсель.

Про те, що вона — ціль.

І про те, що я не знаю, як забрати її…

і не зламати.

Вона — пікова дама.

І якщо я вже зробив хід за неї —

назад дороги немає.