Розділ 1 ♠️

Айсель 

Мене з дитинства вчили не довіряти тиші.

У нашому домі вона ніколи не означала спокій — лише паузу перед пострілом.

Я стояла перед дзеркалом і закололювала волосся так, як люблять «хороші дівчатка». Акуратно. Скромно. Без зайвих рухів.

У цій грі зовнішність — найкраща зброя.

На вигляд я — пай-дівчинка.

Всередині — донька Віктора Соколовського.

Мій батько не підвищує голос. Йому не потрібно. Його ім’я робить це за нього. Віктор Соколовський — людина, якій місто винне страхом. Борделі, підпільні казино, брудні угоди, про які не пишуть у новинах, — усе це працює так само чітко, як швейцарський годинник.

І сьогодні цей годинник починає відлічувати новий час.

— Айсі, — батько з’являється у дверях без стуку. — Ти готова?

Я повертаюсь і посміхаюсь. Легко. Невинно.

Так, як він мене навчив.

— Завжди.

Він дивиться уважно. Надто уважно. Так дивляться не на доньку — так оцінюють ризик.

— Сьогодні буде багато зайвих очей, — каже він спокійно. — Тримайся поруч. І не забувай, хто ти.

Я киваю.

Бо він має рацію лише наполовину.

Я знаю, хто я.

А от вони — ні.

У клубі пахне алкоголем, дорогими парфумами і брехнею. Тут усі посміхаються. Тут ніхто не є тим, ким здається. Я рухаюсь поруч із батьком, ловлючи віддзеркалення вітрин і погляди чоловіків, які бачать у мені лише прикрасу.

Їхня помилка може коштувати їм життя.

Я відчуваю його ще до того, як бачу.

Холодний погляд. Впевнена хода. Чужа енергія, яка ріже простір. Він не схожий на інших — не намагається сподобатись. Він прийшов не за увагою.

Макс.

Я знаю це ім’я, хоч ми ніколи не були представлені. Син конкурента. Спадкоємець чужої імперії. Хлопець, через якого батько останніми тижнями спить із пістолетом під подушкою.

Наші погляди зустрічаються.

У цю секунду я розумію дві речі.

Перша — він небезпечний.

Друга — він дивиться на мене не як на жертву.

І це лякає найбільше.

Я відвертаюсь першою.

Бо знаю: якщо подивлюсь довше — програю.

А я не програю. Ніколи.

І поки я 

Все сталося надто швидко.

Батько відійшов лише на секунду — рівно настільки, щоб відповісти на дзвінок і кивком покликати охоронця ближче. Одна секунда.

У нашому світі цього достатньо, щоб змінити все.

Я почула звук, який не сплутаєш ні з чим.

Глухий. Металевий. Постріл.

Перший — у стелю.

Другий — уже не попереджувальний.

Люди закричали. Келихи розбилися. Хтось упав на підлогу. Світ благодійного прийому миттєво злетів з маски і показав справжнє обличчя — паніку.

Я відчула, як мене ривком смикнули назад.

Макс.

Його рука зімкнулася на моєму зап’ясті залізною хваткою, а тіло стало між мною і натовпом.

— На підлогу! — різко кинув він.

І в цю ж мить я побачила те, від чого в мене похололи пальці.

Ствол.

Спрямований на мене.

Макс зреагував швидше, ніж я встигла моргнути. Він різко розвернувся, закриваючи мене собою, і світ вибухнув болем.

Постріл.

Крик.

І його коротке, здавлене:

— Чорт…

Він похитнувся.

Я побачила кров. Темну, густу — вона швидко розтікалася по його рукаву.

— Макс, — вирвалося в мене, перш ніж я встигла подумати.

— Жива? — видихнув він, притискаючи плече.

— Так, — я вже тягнула з сумочки серветки. — Стій.

Ще один постріл. Охорона відкрила вогонь у відповідь. Хтось кричав ім’я мого батька. Хтось — Хандалова.

Цілились у всіх. Але я знала, у кого цілились насправді.

Я притиснула серветки до його рани,а потім різко потягнулася до його пояса.

— Айсі, — він криво всміхнувся, блідий, але все ще нахабний. — Принцеса… невже ти так швидко здаєшся і сама хочеш мене прямо тут?

— Заткнись, придурок, — прошипіла я, не піднімаючи очей. — Я рятую тобі життя.
— Гей, — він напружився. — Ти впевнена, що це найкращий момент?

— Я використаю твій ремінь як турнікет, — відрізала я і ривком висмикнула пасок. — Якщо скажеш ще хоча б слово  — я тебе вдарю.

— Жорстка, — видихнув він. — Мені подобається.

Я обмотала ремінь вище рани і затягнула так сильно, що він скрипнув зубами.

— Айсі! — голос батька прорізав хаос. — До мене!

Я підняла голову і вперше за вечір побачила страх в його очах.

— Секунду! — крикнула я. — Його поранили!

Макс різко стиснув мою руку.

— Не відходь від мене, — тихо сказав він. — Вони ще тут.

І в цю мить я зрозуміла:

він має рацію.

Третій гравець не прийшов домовлятися.

Він прийшов забрати трофей.

Мене.
Ще один силует у темному. Занадто спокійний. Занадто точний. Його погляд ковзнув по мені так, ніби я вже належала йому.

Макс знову закрив мене собою.

— Не дивись, — прошепотів він. — Дихай.

— Ти поранений, — сказала я.

— А ти — ціль, — відповів він. — І я цього не дозволю.

Куля, призначена мені, уже знайшла його.

І в ту секунду я знала:

цей чоловік щойно втягнув мене у війну, з якої ми обоє можемо не вийти живими.

У той момент моя голова була порожня.

Без страху. Без думок. Без імен.

Лише кров. Лише рана. Лише час, який витікав разом із нею.

Я вмію це робити.

Знаєте, скільком хлопцям з батькової охорони я вже перев’язувала рани? Скільки разів витягувала їх із-під куль, накладала турнікети, зупиняла кровотечі просто на асфальті чи в задимлених приміщеннях?

На нашу сім’ю нападали не раз.

І не двічі.

Я росла в епіцентрі подій, де паніка — розкіш, а помилка коштує життя. Курси бойової медицини були таким самим обов’язковим пунктом мого виховання, як стрільба і самооборона.

Тому я діяла автоматично.

Мої пальці не тремтіли, коли я затягувала ремінь. Я не дивилась на його обличчя, щоб не бачити болю. Я рахувала секунди, перевіряла пульс, дихання, тиск.

— Айсі… — він щось сказав, але я вже не слухала.