004

Нічні хмари пішли, не пролившись дощем, і рідке опале листя на доріжках залишилося сухим. Світанок спочатку пофарбував хмари червоним, але незабаром плавно змінив відтінок перших променів на золотаво-вершковий. Яна, мерзлякувато закутавшись у куртку, зайняла своє колишнє місце поряд з Кейт, навпроти Макса й Аліни, що наділи однакові чорні светри. На столі вже стояла тарілка з тушкованим м'ясом. І високий дерев'яний кухоль з кришечкою.

— Доброго ранку! — Макс сказав бадьоро й з авторитетною твердістю людини, яка звикла керувати. Інші обмежилися вітальними кивками.

— Доброго. — Яна взялася за їжу без особливого апетиту й трохи насторожено, ніби чекаючи на якусь каверзу.

— Потрібна консультація, — Макс почав розмову так само оптимістично та впевнено. — Ми тут не спеціалісти, не розуміємо, як старовинний занедбаний бункер знає коди доступу.

— Адже зараз популярна ідея стільникового всесвіту, — Яна спробувала страву і почала повільно розжовувати маленький шматочок. — Нема ні майбутнього, ні минулого, тільки сьогодення.

— Так, ми теж прихильники цієї теорії! — подав голос Микита, підхопивши тему життєрадісно та захоплено. Очевидно, хлопець нітрохи не мерз у своїй сорочці. Втім, застебнув майже всі гудзики. — Світи як сусіди, подібно до бульбашок піни чи сотів. Але ж яким чином до них надходять актуальні дані?

— Через гіперпростір, де ті бульбашки плавають гронами. — Яна відповіла рівним, байдужим тоном. У синіх очах мерехтів холод невиразного занепокоєння. — Якщо існує лише поточний момент, то регулярні передачі з центру сертифікації приймаються відразу скрізь.

— У будь-якій соті, будь-яким налаштованим комп'ютером! — Аліна здогадливо продовжила думку. — Як же все насправді просто!

— Значить, поспішати нема чого? — Макс спитав із щирою надією. І вже без твердості начальника. — Правильна ідентифікація буде хоч зараз, хоч за місяць?

— Звісно. Інакше ніяк. — Яна, схоже, вирішила, що тривожні думки не заважають взятися за їжу як слід. — Пілотам потрібний щоденний доступ до різної апаратури.

— Чудово! — Макс мало не засяяв від радості. — Рейди до бункерів можна планувати без поспіху!

— Ти ж не проти взяти участь? — Аліна запитала дівчину дружелюбно, з теплотою. — Виглядаєш трохи напруженою. Щось не так?

— У вас тут є локальна бездротова мережа, як я розумію? — Поцікавилася дівчина стримано, без явно помітного відтінку недовірливості в інтонації.

— Так, свій сервер, — Кейт подивилася на Яну з подивом. — Перехоплюємо та ретранслюємо новини з найближчих міст. А що?

— Я потрапила до вас з комунікатором. Хтось намагався підключитися до нього та переглянути файли.

— А, не зважай, таке буває, — заспокоїла Кейт. — Якийсь заправник поліз кудись не кликали. Навколо повно машин.

— І навіть дроворуб з'явився. — Макс посерйознішав, хоча гарного настрою не втратив. — Джефф правий, треба бути обережними. У тому числі щодо комп'ютерної безпеки.

— Але за покупками ми поїдемо, це не скасовується! — Аліна поклала перед Яною мішечок із сірої тканини, перев'язаний товстим рожевим шнурком. Важкий, наповнений металевими деталями, судячи з тихого звуку при зіткненні з гладкими дошками столу. — Твоя премія! Місцева валюта, латунні болти з гайками. Досить багато.

— Дякую! — Дівчина, очевидно, повірила Кейт і справді трохи розслабилася. Тепер в очах залишалася лише прохолода синього осіннього неба. — У мене зовсім нічого немає, навіть зубної щітки.

— Не проблема, купимо! Снідаємо, беремо зброю, збираємось біля сонячного годинника. Подивишся на місцевий ринок.

— Багато охорони не дам, — попередив Макс. — Хлопці втомлені, цілу ніч цінності носили. Вдень не можна, хто завгодно побачить і зрозуміє.

— Багато не треба, ми ж не пішки. — Аліна відсунула свою спорожнілу тарілку та взялася за кухоль. — Як там Джефф? Хто знає?

— Прямий радіозв'язок налагодимо лише надвечір. — Микита знову приєднався до розмови. — Вони зараз шукають, через яку вентиляційну шахту пропхати антену назовні.

Яна відкрила кришечку свого кухля. Напій парував, показуючи, що ще не охолонув.
Декілька ковтків — і до жіночого кампусу, до будинку зі спальнею. Усередині вже нікого. Зняти лук і сагайдак з кілочка над ліжком — і до сонячного годинника.

Там уже стояли четверо високих широкоплечих лучників у плямистих куртках тьмяно-зеленого маскувального забарвлення, у стоптаних кросівках та потертих джинсах.

— Вітаю! — Ледве глянувши на дівчину, кивнув один із хлопців, блондин із байдужими, але уважними сірими очима. І тут же підняв до обличчя чорну рацію. — Західний піст, кролик на дереві! Упаковка птахів! Прийом!

— Зрозумів! Несіть чайник! На зв'язку! — обізвався скрипучий чоловічий голос.

З'явилася Аліна, у чорному светрі та білих штанах. Із вчорашні невеликим луком, з тим самим сагайдаком.

Маленький загін одразу ж попрямував до воріт під сторожовою вежею, проминув прочинені стулки й попрямував по віражу крутого спуску до вже знайомої кам'янистої розколини. Водоспад шумів і обертав колесо турбіни так само, як і того вечора, коли Микита привів Яну в поселення.