5

Наступний день.

– Пані Кім, я вже закінчила на сьогодні. Я взяла чернетку сценарію і зараз піду до письменника A.B. Liberty.
– Добре.

Дівчина акуратно склала папери в папку, але робила це з такою радісною посмішкою, що директорка не змогла не помітити.

– Ти прямо світишся від щастя. Це через те, що робочий день закінчився, чи через майбутню зустріч із письменником? – з хитрою усмішкою спитала жінка, піднявши брову.

– Ах, просто так, – запнулася Лайла, відчуваючи, як щоки непомітно теплішають. – Нічого такого, просто гарний настрій.

Вона й сама не могла пояснити, чому серце билося швидше від самої лише думки про вечір. Сховавши папку в сумку, швидким кроком попрямувала до виходу.

– Ну, я піду... До побачення!
 

– Знову хмари... – прошепотіла вона, виходячи з таксі й підіймаючи очі до неба. – Невже прогноз помилився? Адже обіцяли сонце… ех, добре.

Вона розрахувалася з водієм, поправила ремінець сумки на плечі й попрямувала знайомою стежкою до будинку письменника. У повітрі вже відчувався запах сирості, ще до перших крапель.

Вона постукала. Всього кілька секунд  і двері відчинилися. Як завжди, вона здивувалася: так швидко ніби він стояв одразу за дверима, чекаючи.

– Добрий вечір.
– Добрий, пані Монре. Проходьте, – він зустрів її тією самою “фірмовою” усмішкою, від якої в неї всередині все стискалося.

Він провів її в кімнату й попросив:

– Зачекайте хвилинку, я зараз повернуся. Сідайте.

Він вийшов, а за кілька хвилин повернувся вже з двома горнятами

– Ось, тримайте. Чай. Обережно, гарячий.

– Дуже дякую, – Лайла обережно пригубила, відчула тепло й запах трав, тоді відставила горня на стіл. – Ось, це перші чернетки. Можете прочитати.

Він узяв папери й почав уважно переглядати рядки. Його брови трохи нахмурилися, губи стиснулися в зосередженості. Він сидів, схилившись над аркушами і виглядав таким серйозним, що Лайла раптом зловила себе на думці: “Він такий красивий, коли читає…”

Вона поспіхом відвела очі, схопила горня знову і почала роздивлятися чай, ніби той був надзвичайно цікавим. Тепло напою гріло долоні і це допомагало сховатися від власних думок.

– Що такого чарівного у цьому горнятку? – раптом тихо засміявся він, не відриваючи від неї погляду.

Вона здригнулася, відклала чашку й поспіхом промовила:
– Та нічого…

Він засміявся голосніше і від того сміху, дзвінкого та щирого, їй стало ще більш ніяково.

– Це дуже мило виглядало, – промовив він, повільно складаючи аркуші докупи. – Так уважно дивитися на звичайний чай.

Щоки Лайли миттєво почервоніли. Його слова змусили її серце збитися з ритму.

– Пані Монре… – його голос став серйознішим. – Я хотів запитати… може, перейдемо на “ти”? Якщо не проти. Ще тоді в кафе хотів запропонувати, але зовсім забув.

Вона зніяковіло посміхнулася:
– Так звичайно, не проти, тільки…

Вона запнулася, а він одразу продовжив, легко вгадуючи хід її думок:
– Тільки, хочеш запитати моє справжнє ім’я?

– А? – її очі здивовано округлилися. Невже вона настільки передбачувана? – Ну… так. Але я знаю, наскільки важлива для тебе конфіденційність. Ти не зобов’язаний відповідати, пробач, якщо…

Вона схилила голову, знову ніяковіючи. Він мовчав кілька секунд, але потім все ж тихо сказав:

– Адріан Блейк, моє справжнє ім’я.

– Що?! – Лайла підвела голову, рот сам відкрився від подиву, а очі округлились.

Він спокійно дивився на неї.
– Тебе здивувало моє ім’я?

– Ні… – вона збентежено захитала головою. – Не ім’я… а те, що ти назвав його. Я, як і всі інші читачі, стільки років чекала хоч натяку на загадкового A.B. Liberty… і раптом мені одній ти відкрив таку таємницю.

Він усміхнувся.
– Я вперше розкрив своє справжнє ім’я. Вперше показав себе. Просто… чомусь я відчуваю, що можу довіряти тобі.

Вона не знала, як поводитися. Усміхнутися у відповідь? Вона хотіла, але ще досі була шокована. Серце билося надто швидко.

- Дякую… - Все ж мовила майже пошепки.

І раптом по тілу пробігли мурашки. Вона здригнулася.

– Тобі холодно? – його усмішка зникла, натомість з’явилося занепокоєння.

– Так… трохи. Я легко одяглася, адже обіцяли сонце. А на вулиці різко похолоднішало…уже й дощ почався. –Мовила спокійно, глянувши у вікно.

Він глянув у вікно за нею, дрібні краплі рівномірно стікали по склу.

– Зачекай, – сказав він і вийшов.

За хвилину повернувся з м’яким пледом. Він підійшов ззаду, нахилився зовсім близько й накинув його їй на плечі. Акуратно, уважно, ніби боявся зашкодити.

Лайла завмерла. Її серце калатало так сильно, що вона боялася, він почує. Його дихання було зовсім поруч. Його руки на мить торкнулися її плечей і вона відчула, як тіло огорнула хвиля тепла, не від пледа, а від нього, його дотику.

– Так краще? – прошепотів він просто біля її вуха.

Її тіло пройняло тремтінням від тембру його голосу.
– Дякую… – видушила вона, ледве знаходячи слова.

Він повернувся на місце і дихати стало легше.

– Я все прочитав, – він поклав папери на стіл. – Мені подобається.

– Нічого змінювати не треба?

– Ні. Все добре.

Він легко усміхнувся, і вона автоматично відповіла йому тією ж усмішкою.

У цей момент задзвонив її телефон.

– Вибач… – вона взяла слухавку. – Так, мам? Я вже не в компанії… не знаю, коли дощ почався… Тато приїхав? Добре, тоді викличу таксі. Бувай, мамуль.

Вона поклала телефон і подивилася на нього. Його погляд раптом потемнів, або їй здалось або у ньому дійсно було щось схоже на смуток.

– Це твоя мама? – тихо спитав він.

– Так. Мені потрібно додому. Чи є ще питання щодо роботи?

Вона підвелася, акуратно склала плед й почала збирати папери. Але раптом відчула легкий дотик на зап’ястку. Він тримав її руку, зовсім обережно, ніби боявся злякати чи залишити слід.