2

— Доброго ранку! Доброго ранку, Лілі! Привіт Саймоне! Доброго ранку всім!

Лайла майже біжить коридором, швидко минає кабінети й зупиняється біля дверей директора. Вона стукає і не дочекавшись відповіді, вривається всередину.

— Пані Кім! Доброго ранку!

— Лайло? — жінка здивовано підіймає голову. — Ти так рано… Щось сталося?

Усмішка Лайли сяє так широко, що дивно, як у неї ще не болять щоки.

— Пані Кім, письменник A.B. Liberty відповів! Він погодився на зустріч!

Директорка ледь не посміхнулася у відповідь, але стримала емоції й залишилася серйозною.

— Ось його відповідь.

Лайла простягає планшет із листом. Жінка уважно читає, тоді киває й каже:

— Добре. Ти підеш до нього сьогодні на зустріч.

— Я?.. Сама?.. Але ж я…

— Я не зможу піти, — перебиває жінка. — У мене в обід важлива зустріч. Та й домовлялася ти, відповідь отримала також ти. Тож усе логічно. — Вона подає Лайлі теку повну паперів. — Ось базовий контракт про купівлю авторських прав. Обговориш із ним, чи все підходить, чи він хоче щось змінити або додати. І ще кілька пунктів, які треба зачепити під час розмови, ти ж і так це все знаєш.

Лайла бере папери, розгублено дивлячись то на них, то на жінку.

— Але… Це ж така відповідальність…

— Саме тому й маєш спробувати, — спокійно відповідає директорка. — Це твоя перша серйозна робота. Ти ж вже безліч разів була присутня зі мною на таких зустрічах. Все буде добре, не хвилюйся. Ну все, можеш іти.

— Добре… Дякую, пані Кім.

Лайла виходить із кабінету. Щастя, яке кілька хвилин тому переповнювало її, розчинилося, залишивши місце тривозі. Вона боялася зіпсувати зустріч, сказати щось не те, чи зробити помилку. Але пані Кім довіряє їй. А значить, вона повинна впоратися.

14:30. Лайла ловить таксі й вирушає за вказаною в листі адресою.

Минуло хвилин п’ятнадцять, машина зупинилася. Дівчина швидко розрахувалася з водієм та вийшла.

Район, куди вона приїхала, був тихим і затишним. Окрім таксі, на дорозі не було більше жодної машини. Будинки по обидва боки дороги були схожими, двоповерхові, але виглядали компактними й простими. Двори були просторі, охайно доглянуті. Усе навколо справляло миле й спокійне враження.

Мабуть, саме тому письменник обрав це місце, — подумала Лайла. — Тут ідеально творити.

Вона набрала номер, зазначений у листі. Руки трохи тремтіли, серце калатало так, що відлунювало у вухах.
Після довгих гудків нарешті почулося:
— Алло?
Лайла розгубилася й кілька секунд не могла зв’язати слів.
— Алло?.. Хто це?
— Ем… вибачте, добрий день! Це з кінокомпанії. Я писала вам учора щодо зустрічі.
— Ах так, пам’ятаю. Ви вже приїхали?
— Так, я в вашому районі. Але ви не вказали номер будинку.
— Тринадцятий.
— Добре, до зустрічі.

Озирнувшись, побачила що стоїть біля будинку під номером 15. Десяток кроків уперед і вона вже перед дверима тринадцятого.

Як заспокоїти серце?.. Чому я тут одна?..

Невпевнено вона постукала. Сумніви поглинали: що, якщо він виявиться зовсім не тією людиною, якою здається? Що, як перед нею не талановитий автор, а небезпечний незнайомець? Вона ж на околиці міста, сама, без свідків…

Вона захоплювалась трукраймом, але точно не хотіла стати частиною такої історії.

Та було вже пізно тікати. Двері відчинилися.

А очі Лайли миттю округлилися.

Перед нею стояв молодий хлопець — на вигляд не більше двадцяти п’яти. Гарний, навіть занадто привабливий. Ще й з неймовірно яскравою усмішкою. Він зовсім не скидався на маніяка. Навпаки, виглядав напрочуд доброзичливо.

Чому він приховує свою особистість, якщо виглядає так?.. – Майнуло шоковано в голові дівчини і вона помітила як зніяковіла його посмішка, тоді вона усвідомила що занадто довго мовчки дивиться на нього.

— Добрий день… Ви A.B. Liberty?

— Так. Прошу, заходьте.

Він відступив убік, пропускаючи всередину.

— Давайте я повішу ваше пальто. Взуття можете залишити тут.

Лайла слухняно зняла верхній одяг і передала йому, тоді роззулась на акуратно підсунула взуття до стіни. Письменник повісив пальто й тоді покрокував у вітальню, рукою вказуючи їй дорогу.

Весь будинок був у світлих тонах, охайно й зі смаком. Кімнати так і нагадували картинки з інтернету: естетика в чистому вигляді.

Ліберті сів у крісло, рукою вказав Лайлі на диван.

— Ви Лайла Монре, так?

— Так, вибачте що не представилась… - Знову зніяковіла, а тоді, щоб зменшити напругу одразу перевела погляд на папки в руках. - Нам потрібно обговорити кілька питань. Ось наш базовий договір про купівлю авторських прав.

Вона простягнула папери. Ліберті взяв їх і усмішка зникла з його обличчя. Натомість з’явилась зосередженість, навіть суворість. Його серйозність вражала не менше, ніж зовнішність.

Лайла знову не могла відвести погляду, хоч і страшенно хвилювалась. Постійно крутила рукава сорочки, нервово ковтала клубок у горлі, моментами взагалі забувала дихати. Через що врешті, мало не задихнувшись, тихо прокашлялася, і це змусило його підняти очі. Не сказавши жодного слова, він відклав папери, підвівся та кудись пішов, заставивши дівчину побліднути від тривожності остаточно. Куди він пішов? Мовчки, ще й так зненацька. Все ж за мить повернувся зі склянкою та глечиком води.

— Візьміть. Вибачте, треба було одразу запропонувати. – Мовив він спокійно чим трохи покращив ситуацію.

— Дякую, нічого страшного…

Вона відпила кілька ковтків, одразу відчуваючи значне полегшення. Ліберті знову сів, повернувшись до документів.

— Я прочитав. Загалом мене все влаштовує, але хотів би додати кілька умов.

— Добре. Які саме?

Лайла швидко дістала планшет вже збираючись записувати.

— Я хочу мати можливість переглядати сценарій після його написання й вносити правки. Мені важливо, щоб ідея роману не була спотворена. Часто кінокомпанії змінюють твір до невпізнання, і я не хочу, щоб так сталося і з моєю роботою.