2

Ох вже ці роздуми письменника. Як же вони йому набридли. Вічно про все треба сотню разів продумати. Завжди вони з’являються якось невчасно.

От і зараз, коли ін. уже був готовий піти погуляти, і сотворити маленький гріх поклоніння шлункові, якась нова думка налетіла і знову лізе в його нещасну голову, свердлячи десь під черепом невидиму дірку.

Роан взяв свій записник і почав швидко записувати на ходу усе те, що лізло в голову. Потім він кинув записник на ліжко, замкнув двері номеру і пішов. Для початку в треба було зійти в низ, в ресторан і пообідати.

І ось він нарешті заспокоївся і знайшовши собі столик, замовив їду і став чекати свого замовлення. Але життя вміє посилати іноді різного роду сюрпризи. І ось один із таких сюрпризів в особі такого собі Адама Горка, їхнього з Юнтою спільного знайомого, а також письменника, раптово з’явився тут просто в той момент, коли Роан нарешті розслабився. Цей, м’яко кажучи, не добрий чоловічок, мав дуже довгий язик. І всюди пхав свій ніс. А ще, страшенно любив різні плітки.

Він не соромився діставати своїми питаннями аби потім при всіх це виказати десь все те, що було сказано «жертвою» через необережність. Хоча сам він ніколи не вирізнявся життям праведника. Втім, як і його дружина. Та про це ніхто не міг нічого сказати, бо його дружина – Герда Сергіївна, була жінка багата, амбітна і злопам’ятна. Тож могла нагадити кому не-будь. Саме через це їй ніхто не пробував закрити рот. А попри неї і її мужчинчикові.

– Ой, доброго раночку, вам, Роан Модестович! – протягнув своїм пискляво-крикливим голосом Адам. – А я вас відразу і не впізнав. А чи можна мені біля вас сісти?

Роан лише кивнув головою в знак згоди. Ой, як же він не хотів цієї зустрічі. Але на жаль.

– Я бачу, що ви тут вирішили відпочити! – с презирством чи то спитав чи то стверджував Адам. – В цій місцині розгульства і похоті!? Давайте краще до нас. Ми з колегами відпочиваємо у спеціальному пансіонаті. Приєднуйтесь до нас! У нас вечорами ведуться наукові бесіди. Так, що і ви зможете знайти для себе духовну поживу. Не те, що тут.

Роан лише кивнув головою. Він добре знав про їхні «наукові бесіди». І знав, чим всі ті попойки закінчуються. Крім того, він дуже добре знав усіх членів, «колег» Адама дещо х іншої, темної сторони.

– Дякую за запрошення. Але я поки-що і тут не погано себе почуваю. Принаймні так почував, доки ви не замаячили на горизонті.

Роан сам не зрозумів як це у нього вийшло так різко відповісти набридливому Адамчику, як його називали поза плечі. Але він таки це сказав. І тепер чомусь навіть не жалів про це. Більше того, Роан навіть не думав вибачатися, хоча б з увічливості. А для чого? Адже це правда! Хоча раніше він би собі такого не дозволив ні в якому разі.

– Ви… Та як ви можете таке говорити! – образився Адам. – Ви що, п’яні!? Ні, ви тут п’яні! Який жах! О боже, який жах! До чого ж…

І він хотів ще щось доказати але Роан не дав йому закінчити.

– Забирайся геть звідси, нишпорка! І щоби духу твого поганого тут більше не було!

Після такого Адам встав і бурмочучи собі щось під ніс, забрався геть. Роан з полегшенням зітхнув. Однак, він був враженим власним кроком. Він же ж інтелігентний джентльмен. І раніше би ніколи собі такого не дозволив. І що ж це таке на нього найшло.