Глава 7

В номері Роан відразу ж сів за ноутбук. Писалося легко. Слова самі лягали як треба. Так, наче чиясь невидима рука направляла його пальці натискати правильні букви. Він навіть не відучував втоми, при тому, що був весь день на ногах.

Чоловік писав до другої години ночі. Він так захопився, що навіть забув увімкнути світло. Тож, коли його нарешті, відпустило натхнення і він закрив ноутбук, то опинився в повній темноті. Так плідно Роан вже давно не працював. Навіть більше, він вже давно відвик від такого шаленого темпу.

Роан навіть здивувався поглянувши на годинник. Увесь цей час йому здавалося, що минуло не більше ніж пів години. І він зовсім не хотів спати. Навпаки, він був готовий хоч зараз вийти і ще погуляти містом. Але боявся. Все ж таки йому не вісімнадцять. А це не його місто.

Він пішов в душ. Але і тепла вода не заставила його розслабитися. Навпаки, вона ще більше йому додала енергії. І тому, проти волі Роан сів писати далі. Сюжет сам ліз до голови. Так, наче його туди хтось впихав. Він навіть не встигав так швидко записувати думки, з такою великою швидкістю вони лізли.

Тож усю ніч Роан провів за екраном. Працюючи, Роан наче відключився від усього іншого, довколишнього. У нього якось само собою кудись зникло з голови усе те, що він думав раніше. І його думки були повністю заповнені сюжетом. Він забув про друзів, про дім, про дружину. Так, наче їх зовсім ніколи і не існувало. Був лише він, монітор і сюжет. Ось він – ідеальний стан письменника.