Пиши

Слова лягають на папір кривими рядками, рука з улюбленою ручкою, яка веде товсту лінію і вимащує чорнилом твої долоні, не встигає за польотом твоєї думки, тому й почерк страшний, букви скачуть куди видя, то злітають над рядком, то пірнають попід лінію, замість розбірливих, перетворюються на ієрогліфи, яких ти й сама до пуття не розбереш. Але пишеш, за будь-якої вільної хвилинки пишеш. Усе своє життя ти пишеш. Вірші, прозу, сценарії… Та душа лежить до чогось більшого, ґрунтовнішого. Якби ще дописувати ті історії навчилася. Але ж ні, сюжети вирують, не встигаєш записувати один, як на папір проситься інший, і так до нескінченності.

І що робиш, коли вперше отримуєш у власне розпорядження ноутбук? Правильно, сідаєш писати чергову історію. Тепер, з клавіатурою, це виходить набагато краще, швидше і розбірливіше. Та ще й редагувати можна, додавати текст та переписувати слабкі місця. З тієї першої друкованої історії запам’яталося, що була вона на понад сто вордівських сторінок дванадцятим кеглем. Багацько, хоч знаків тоді ти ще не рахувала, не знала навіть, що так роблять.

До речі, доволі непоганою тоді виходила та історія, варто б повернутися до того сюжету, доопрацювати…

Ага, скільки таких сюжетів пилом припадає у твоїй головешці, бо на всіх них просто бракує сил та часу. Та й нові, цікавіші, рояться, мов бджоли у вулику. Як зараз у тренді говорити серед авторів: пишеш саме те, чого тобі бракує читати.

Пишеш ти, звісно ж, кацапською… і мрієш колись, у далекому неосяжному майбутньому, опублікуватися на якомусь сайті самвидаву. Але поки мрії лишаються тільки мріями, тобі зараз вистачає самої можливості виливати свої думки, перечитувати їх — і ховати. Ні, не в шухляду, набагато далі, щоб не дай Боже ніхто того всього не побачив! Твої історії ще колись дуже давно, здається, у восьмому класі, читала лише одна подружка. І все! Ніколи й нікому ти їх більше не показувала.

А потім, десь так році у 2018, у тебе щось клацає у голові, і ти починаєш писати українською. Грубуватою, кострубатою, неоковирною, з безліччю росіянізмів… та все ж українською. І так тобі раптом це подобається, що ти закидаєш усі свої кацапські рукописи та починаєш удосконалюватися саме у солов’їній. Поступово вчишся знаходити оті росіянізми, замінювати їх милозвучнішими та доцільнішими українськими відповідниками. От хто б міг подумати, що є таке красиве українське слово «пальчатки»? Чи замість довжелезного і важкого «супроводжуючий» можна сказати «провожатий»? Сила силенна інших прикладів, інших барвистих слів, які мереживом лягають у твої твори.

Десь тоді ж твою «писанину» вперше читає чоловік, з нерозумінням крутить пальцем коло скроні, чим стверджує тебе у думці, що пишеш ти відверту дурню.

Але ж інші теж пишуть? І ніхто не вважає їхню творчість дурнею. То, може, просто не там ти шукала підтримку?

А ти все пишеш і пишеш, на якийсь час спиняєшся, придушуєш у собі цей потяг, видаляєш ледь не все написане… і знову пишеш. Не можеш не писати!

Одна проблема — завершити нічого не можеш, так твої історії і йдуть у небуття, як недороблені справи в Алі з країни Недоладії. У тебе вже точно є цілісіньке кладовище тих недописаних історій. Якби їх герої були живими, то вже б давно піддали тебе анафемі за жорстоке з ними поводження.

2020. Ковід. Зачинена у чотирьох стінах, майже без спілкування (родина не важить), ти зі ще більшим завзяттям кидаєшся до творчості. З’являються не просто мрії, а вже реальні плани показати свою творчість світові. Пишеш одне, але розумієш, що то буде занадто, і починати треба із чогось лайтового, простішого. Бо все ще боїшся, що тебе закидають камінням, варто лише показати.

Але все ж наважуєшся. Та публікуватися під власним іменем боїшся аж жижки трясуться! А що як хтось дізнається? Прочитає те, що ти пишеш? І тут же дізнається з твоєї писанини всі твої потаємні думки! Та це найстрашніший жах, який тільки уявити можна.

Наївна…

Довго роздумуєш над псевдонімом. Чогось закрученого не хочеться, бо, хоч і не під власним прізвищем, але бажаєш бути собою. Тому з іменем навіть думок не виникає змінити. А от над прізвищем доводиться пометикувати. Та все ж приходиш до очевидного: обрати прізвище батька, яким ти через обставини не користувалася, проте яке ти маєш повне право використовувати хоч тут. Та й талант тобі, судячи з усього, дістався саме від нього, бо з материної лінії ні в кого не було нічого подібного, а твоя десятирічна донька вже зараз вчиться гратися словами. То ж десь він взявся, отой талант мережати слова в історії.

Свідомо припускаєшся помилки: не Овчиннікова, а Овчіннікова, щоб було більше української букви «і», та реєструєшся на платформі. На авку — романтичну дівчинку, яку згодом зміниш на оброблене у ШІ до невпізнаваності власне зображення. Все, назад шляху немає.

Перша ж завершена коротенька історія летить на сайт самвидаву, а ти з тремтінням очікуєш реакції читачів. Що ж то вони скажуть?

Досі пам’ятаєш ім’я першої коментаторки, яка тикнула носом у помилки. Оп-па, а виявляється, твій текст не такий вже й ідеальний! Але саме завдяки цьому ти дуже швидко і виправляєш це оповідання, і намагаєшся вдосконалювати всі наступні. І досі над цим працюєш, та тепер, коли відкриваєш оті перші написані й опубліковані, то чудово бачиш, наскільки вони сирі, шаблонні й недопрацьовані. Проте свідомо лишаєш їх саме такими, щоб і читачі, та й ти сама бачили твоє зростання. Від найпершої історії змушуєш себе не повертатися до неї, коли вже поставлена фінальна крапка. Все! Як є, так і є — відпускаєш свої творіння, як пташенят із гнізда: летіть собі, радуйте світ. Та назад не повертайтеся!