Коли сонце світило всім»

У 2000-х роках Писарівка не жила — вона вирувала. Це був час, коли Шаргородський район ще нагадував злагоджений механізм. Петро прокидався о п’ятій ранку. Повітря було вологим, густим від запаху яблуневого цвіту та солярки, що в'їлася в його робочу куфайку.
— Оксано, я пішов! — гукав він, застібаючи ґудзики. — Сьогодні на дальні городи їдемо, треба встигнути до спеки.
— Почекай, Петре, — Оксана вибігала, на ходу замотуючи в рушник ще гарячі пиріжки з капустою. — Ось, візьми хлопцям до гальми. Та не лети так, трактор не втече.
Вона працювала в амбулаторії. Тоді це була чиста, білена будівля з великими вікнами. У коридорах пахло спиртом та валеріанкою. Оксана була не просто медсестрою — вона була серцем села.
— Оксаночко, — казала стара баба Ганна, — ти мені тиск поміряй, бо щось голова як не своя.
— Зараз, бабо, зараз. Ось таблетку дам, і все пройде. У нас ліків повна шафа, держава дбає, не бійтеся.
Вечорами Петро сідав на призьбі з сусідом Миколою.
— Ти бачиш, Колю, як воно пішло? — казав Петро, розкурюючи сигарету. — Робота є, завод цегельний димить, діти в школі пристроєні. Старший Тарас каже, що агрономом хоче бути. Януковича он вибрали, кажуть — хазяйновитий. Може, порядок нарешті буде. Стабільність, розумієш? Знаєш, що завтра буде хліб і до хліба Всі вірили, що Україна нарешті стала на ноги.Осінь 14 жовтня . Писарівка святкувала храмове свято. Це був день, коли село нагадувало вулик. Навіть ті, хто виїхав до Вінниці чи Шаргорода, поверталися додому.
Петро з самого ранку виставив у дворі довгі столи, збиті з товстих дубових дощок. Оксана з тещею не присідали вже другу добу. На столах красувалися домашні ковбаси, запечені в печі до золотистої скоринки, холодці, що дрижали під шаром жиру, та величезні миски з варениками.
— Петре, — гукнув сусід Микола, перехиляючись через паркан, — твій старший, Тарас, сьогодні в церкві басом так виводив, що аж люстра дрижала! Весь у батька, такий же кремезний.
— Хай співає, Миколо, — посміхнувся Петро, поправляючи чисту сорочку. — Скоро в аграрний поїде, буде там міських дівчат розважати.
За столом зібралася вся родина. Петро дивився на своїх чотирьох синів — Тараса, Сергія, Володю та маленького Андрійка — і відчував неймовірну гордість. Це було його багатство.
— За що п’ємо, куме? — спитав голова сільради, прийшовши з візитом.
— За те, щоб так було завжди, — відповів Петро, піднімаючи чарку. — Щоб робота була, щоб завод цегельний димів, і щоб ми не знали, де той Київ знаходиться, бо нам і тут добре.
Тоді влада здавалася чимось далеким. Янукович був десь там, у телевізорі, обіцяючи стабільність. Люди вірили, бо в кишені була копійка. Петро купив собі нову косарку, Оксана — пральну машину-"автомат". Це був час маленьких перемог, які здавалися вічними.
Будні в амбулаторії — служіння Оксани
В амбулаторії Оксана була королевою. Вона знала історію хвороб кожного жителя Писарівки.
— Оксаночко, — заходила до кабінету баба Марія, — серце щось коле. Може, даси якогось "корвалолу"?
— Сідайте, бабо. Зараз тиск поміряємо, — Оксана спритно накладала манжету. — У нас нова партія ліків прийшла, безкоштовно дамо. Держава фінансує, не переживайте.
В амбулаторії було тепло, пахло хлоркою і затишком. Оксана відчувала свою потрібність. Коли в селі народжувалася дитина, вона першою бігла оглядати немовля. Вона знала, що школа в селі повна, що дитячий садок розширюють. У Шаргородському районі тоді говорили про Писарівку як про зразкове село.
— Знаєш, Петре, — казала вона ввечері, — я сьогодні звіт писала. У нас цього року жодного смертного випадку серед молоді. Всі здорові, всі при ділі. Це ж щастя яке!Одного вечора Петро взяв старших хлопців, Тараса і Сергія, з собою в поле. Вони сіли на краю пасовища, дивлячись на захід сонця.
— Дивіться, сини, — сказав Петро, вказуючи рукою на неозорі лани. — Ця земля нас годує. Я тракторист, і мій батько був трактористом. Але я хочу, щоб ви пішли далі. Тарасе, ти вчися на агронома. Будеш не просто в кабіні сидіти, а керувати всім процесом. Сергію, ти в механіку йди. Техніка зараз нова піде, комп’ютерна.
​— Тату, а кажуть, у Києві можна більше заробити, — обережно мовив Тарас.
— Київ — то суєта, — відрізав Петро. — Там люди один одного не знають. А тут ти вдома. У Шаргороді он молочний завод будують, там фахівці треба. Будете при мені, при матері. Ми хату вам нову виведемо, ділянку вже пригледів біля ставка..Неділя  в Шаргороді завжди була чимось більшим, ніж просто торговим днем. Це був соціальний зріз, політичний клуб і головне джерело новин. Для Петра це був ритуал: він ще звечора перевіряв рівень мастила в старому "Москвичі", а Оксана готувала кошики з домашнім сиром та яйцями на продаж.
Шаргород тоді здавався маленьким Парижем. На базарі — не проштовхнутися. Люди купували шифер, міняли старі "Жигулі" на свіжіші іномарки..Неділя  в Шаргороді завжди була чимось більшим, ніж просто торговим днем.Того ранку 2011 року Шаргород зустрів їх заторами з підвод та старих автівок. Запахло смаженими чебуреками, свіжою шкірою взуттєвих рядів та солодким духом цукрової вати. Петро припаркувався біля костелу святого Флоріана.
— Оксано, ти йди до молочного ряду, а я піду до залізяк, треба сальники на трактор глянути, — сказав Петро, поправляючи кепку.
— Тільки не затримуйся біля мужиків, нам ще дітям зошити купувати! — гукнула вона вже в натовпі.
Залізоряд у Шаргороді — це було місце сили. Тут пахло соляркою і металом. Петро підійшов до знайомого перекупника Сашка.
— Здоров, Сашо. Є щось на Т-150?
Сашко, чоловік із вічно чорними від мазуту пальцями, лише сплюнув під ноги.
— Є, Петре, але ціна тебе не порадує. Вчора знову долар підскочив, а на митниці в Одесі черги. Кажуть, нова "сім’я" прийшла, за все долю вимагає. Тепер, щоб гайку завезти, треба тричі поклонитися київським панам.
Петро насупився.
— Та скільки ж їм треба? У нас у Писарівці й так копійку рахуємо.
— Їм, Петре, треба все. Ти подивись навколо, — Сашко обвів рукою ринок. — Бачиш тих хлопців у шкірянках біля входу? Це нові "контролери" від районної адміністрації. Збирають данину з кожної точки. Кажуть — на "покращення".
Петро відійшов від ряду з важким серцем. Раніше базар був місцем, де люди посміхалися. Зараз у повітрі висіла якась липка тривога. Він попрямував до молочного ряду, де Оксана зазвичай стояла зі своїм товаром.
Там теж було неспокійно. Оксана стояла зблідла, а перед нею розпинався дебелий чоловік у формі інспектора.
— Жіночко, я вам ще раз кажу: ветеринарна довідка стара. Або платите штраф, або виливайте молоко в канаву.
— Та як стара? Тільки вчора в райлікарні брала! — виправдовувалася Оксана. — У мене ж корова чиста, доглянута...
— Довідку я сказав! Або сто гривень "на лапу" і стій собі далі.
Петро підійшов зі спини, його величезна постать затінила інспектора.
— Якісь проблеми, командире? — голос Петра був схожий на гуркіт дизеля.
Інспектор глянув на мозолисті кулаки Петра, на його погляд, у якому не було страху, лише німа лють селянина, якого дістали.
— Та нічого... Просто попереджаю. Наступного разу без нової печатки не пущу.
Він швидко зник у натовпі.
— Бачиш, Петре? — Оксана тремтячими руками складала сир назад у кошик. — Раніше за людей мали, а тепер — як за скотину. Тільки гроші, гроші, гроші. Янукович обіцяє стабільність, а на місцях — грабіж серед білого дня.
— То не стабільність, Оксано. То зашморг, — Петро сплюнув. — Вони думають, якщо ми в селі, то нічого не бачимо. А ми бачимо, як у Шаргороді колишні бандюки стають начальниками відділів. Жиди в кабінетах сидять, рахують, скільки з нашої корови можна ще витиснути.
Вони пішли до дитячих рядів. Треба було купити Володі нову куртку. Ціни приголомшували. Те, що минулого року коштувало триста гривень, тепер тягнуло на всі п’ятсот.
— Петре, подивись, — Оксана вказала на групу молодих людей біля автостанції. Вони роздавали якісь листівки. — Кажуть, що треба щось міняти, бо нас усіх продадуть.
— Міняти то треба, — зітхнув Петро, — аби тільки на гірше не виміняли. Влада — вона як погода: зверху гримить, а внизу нас заливає.
Того дня вони повернулися до Писарівки з почуттям, ніби їх обікрали. Не на гроші — на спокій. У Шаргороді Петро вперше побачив, як людина людині стає вовком через папірець із портретом президента.
Вечеряли мовчки. Старший Тарас розповідав про університет у Вінниці.
— Тату, там хлопці кажуть, що скоро все вибухне. У Києві студентів б’ють, бізнес віджимають.
— Ти, синку, вчися, — глухо сказав Петро. — Політика — то брудна справа. Нам своє робити: орати і сіяти. Але якщо прийдуть за нашим останній хлібом — то я трактор на танк переварю.
Цей базар став для Петра і Оксани кордоном. За ним залишилося безхмарне життя 2000-х, а попереду маячив холодний туман невідомості. Шаргород, їхнє затишне містечко, перетворювалося на осередок дрібного тиранства, де кожна печатка коштувала грошей, а кожне слово — безпеки.Зима 2013 року в Писарівку прийшла рано. Вже в середині листопада вдарили перші заморозки, заскливши калюжі біля сільського клубу тонким, як папір, льодом. У хаті Петра та Оксани було тепло — Петро ще з літа заготував дві машини дубових дров, склавши їх під навісом рівними рядами. Але в повітрі, окрім запаху диму з коминів, висіло щось тривожне.
Телевізор у кутку вітальні не вимикався. Старий "Електрон" з перепаяним кінескопом показував кадри з Києва: натовпи людей, прапори, вогні.
— Дивись, Оксано, — Петро кивнув на екран, витираючи вуса після вечері. — Знов студенти щось не поділили. Кажуть, Янукович у Європу не хоче йти.
— А воно нам треба, та Європа? — Оксана прибирала зі столу. — В нас он амбулаторія працює, ти в колгоспі зарплату отримуєш. Аби тільки стабільність була. Ти ж пам’ятаєш дев’яності? Як на цукор міняли все підряд? Не дай Бог знову...
Але стабільність, про яку вони так мріяли, вже почала давати тріщини. Наступного дня в сільському клубі зібрали збори. Голова колгоспу, Степан Васильович — людина, яка ще вчора клялася в вірності "партії регіонів" — стояв на сцені розгублений.
— Мужики, — почав він, уникаючи погляду Петра, що сидів у першому ряду. — Зверху прийшла рознарядка. Треба від села відправити людей на Київ. На підтримку... ну, ви зрозуміли. За президента. Платять по триста гривень на добу, годують. Хто хоче підзаробити?
У залі запала тиша. Триста гривень тоді були великими грошима — майже чверть зарплати тракториста. Петро відчув, як у грудях закипає щось холодне. Він встав, рипнувши стільцем.
— Васильовичу, а ти нас за кого маєш? — голос Петра розлігся під високою стелею клубу. — Ми що, найманці? У мене солярка на полі закінчилася, ти кажеш — грошей немає. А на автобуси до Києва, щоб прапорами махати, гроші знайшлися? Хто ці гроші дає? Ті самі жиди, що в Шаргороді з нас на базарі побори збирають?
— Петре, ти язика прикуси! — гаркнув голова, але очі його бігали. — Це державна справа! Якщо не підтримаємо вертикаль — усе розвалиться. Роботи не буде, пошту закриють, газ перекриють!
— Вона і так розвалюється, — відрізав Петро і вийшов, гримнувши дверима
Писарівка розділилася. Дехто з молодих хлопців таки поїхав на "Антимайдан", спокушений швидкими грошима. Інші — як старший син Петра, Тарас — потайки від батьків збирали рюкзаки.
Одного вечора Оксана знайшла у Тараса під ліжком вовняну маску-балаклаву і термос.
— Тарасе, синку... ти куди? — голос її здригнувся.
— У Вінницю, мамо. На площу. Хлопці з інституту всі їдуть. Не можна так далі, розумієш? Нас за рабів тримають. Ти бачиш, що в амбулаторії робиться? Шприци за свій рахунок купуєте! Батько паше як віл, а запчастин на трактор не допросишся.
Оксана сіла на ліжко, притиснувши руки до обличчя. Вона бачила, як руйнується її світ. З одного боку — Петро, який боявся хаосу і цінував те, що мав. З іншого — син, який хотів гідності.
— Батько вб’є, якщо дізнається, — прошепотіла вона.
— Батько зрозуміє. Потім.
Коли Тарас поїхав, Петро три дні мовчав. Він лютував, кидав інструменти в гаражі, а вечорами довго дивився на портрет свого діда-фронтовика.
— Революціонери... — бурчав він. — Думають, скинуть одного — і відразу сало на деревах виросте. Прийдуть ще гірші, Оксано. Ті хоч крали, але й нам крихти залишали. А ці... ці нас до голих стін обберуть.Коли в січні 2014-го на Грушевського пролилася перша кров, у Писарівці завмерло життя. Люди перестали ходити в гості. Навіть у черзі за хлібом розмови були короткими і колючими.
Оксана в амбулаторії приймала все більше людей з "серцем". Похилі люди не витримували новин.
— Оксаночко, — плакала баба Ганна, — кажуть, війна буде. Кажуть, Янукович війська введе. Що ж це діти наші роблять?
Оксана міряла тиск, а в самої руки тремтіли. Вона знала, що Тарас там, у самому пеклі. Вона молилася перед старою іконою Миколая Чудотворця, щоб тільки син повернувся живим.
А Петро... Петро раптом змінився. Він перестав сперечатися про політику. Коли по телевізору показали розстріл Небесної Сотні, він довго стояв перед екраном, стиснувши кулаки так, що побіліли кісточки.
— Сволота... — тихо сказав він. — По своїх стріляти... Це вже не влада. Це м’ясники.
Тієї ночі він вперше за багато років дістав пляшку самогону і випив її сам, майже не закушуючи. Він зрозумів, що "завтра буде краще" — це була ілюзія. Золоте жниво закінчилося. Починався час великої смути.
:Початок кінця.
Після втечі Януковича ейфорія в селі тривала недовго — рівно до того моменту, як ціни в шаргородських аптеках стрибнули вдвічі.
— Ну що, Петре? — підійшов до нього на стані Микола. — Перемогли? Янукович утік. Тепер заживемо?
Петро глянув на заіржавілий плуг, який так і не відремонтували за зиму.
— Побачиш, Миколо. Заживемо так, що шкіра злізе. Дивись на заправку — солярка вже по дванадцять. А закупівельна ціна на молоко впала. Хто тепер за народ думає? Ті, що на сцені в Києві стоять? Там такі самі жиди, тільки в інших вишиванках.
Оксана прийшла з роботи раніше. Її обличчя було сірим.
— Петре... нам сказали, що фінансування амбулаторії скорочують. Опалення відключають. Сказали — "треба затягувати паски".
— О, почалося, — Петро гірко засміявся. — Паски вони на наших шиях затягують.
Він вийшов на подвір’я. Над Писарівкою стояв густий, холодний туман. Десь далеко гавкав пес. Це був кінець першої глави їхнього життя. Попереду був Київ, Польща, втрати і чорна хмара війни 2022-го, яка вже тоді, у 2014-му, почала збиратися на сході, непомітна для маленького подільського села
Весна 2014-го прийшла в Писарівку не з радістю, а з гірким присмаком полину. Доки в столиці ділили крісла та портфелі, до Шаргородського району докотилася хвиля "реформ". Для Оксани це став найтемніший день у житті.
— Оксано Григорівно, підпишіть наказ про ознайомлення, — молодий хлопець із району, присланий новою владою, навіть не піднімав очей від паперів. Він приїхав на новенькій іномарці, яка виглядала чужорідним тілом на фоні порепаних стін писарівської амбулаторії.
— Як же так, синку? — голос Оксани тремтів. — Тут же обладнання, тут люди... У нас на обліку тридцять гіпертоніків, десяток діабетиків. Хто за ними дивитиметься?
— Є постанова. Недоцільно. Тепер усе в Шаргороді. Реформа — це шлях до Європи, треба терпіти.
Оксана вийшла в коридор. Там уже зібралися люди. Баба Марія притискала до грудей пошарпану медичну картку, як ікону.
— Оксаночко, доню, а як же ми? Хто ж мені тепер тиск зіб'є, як серед ночі прихопить? — плакала стара.
— Не знаю, бабо... Кажуть, у місто треба їхати.
Оксана почала складати речі. Свій білий халат, який вона щотижня крохмалила до хрусту, вона згорнула особливо обережно. Тонометр, фонендоскоп, кілька власних книг по терапії. Коли вона виходила і провертала ключ у замку, їй здалося, що вона зачиняє двері у власну молодість.
— Ну що, "європейка"? — зустрів її Петро біля воріт. Він виглядав похмурим. Колгосп теж лихоманило: пальне подорожчало так, що трактори виходили в поле лише в крайньому разі.
— Закрили, Петре... Все. Тепер я просто баба з городом.
— Нічого, — Петро обійняв її важкою рукою. — Якось воно буде. Тільки от ціни, Оксано... Зайшов у магазин — хліб знов піднявся. А вони там у телевізорі кажуть, що ми тепер вільні. Від чого вільні? Від роботи? Від лікарні?
Частина 2: Київські горизонти та бетонні джунглі
Гроші, відкладені "на чорний день", почали танути зі швидкістю березневого снігу. Четверо синів вимагали їжі, одягу та навчання. Старший Тарас, хоч і був патріотом, швидко зрозумів: на ідеях сім'ю не прогодуєш. Петро прийняв важке рішення.
— Їду в Київ, — сказав він за вечерею. — Сусід Микола каже, там на будівництві зараз руки треба. Платять непогано, хоч і в конвертах.
— Петре, а господарство? — сплеснула руками Оксана. — Я ж сама не стягну!
— Треба, жінко. Тут ми просто згнійомо. Тестю ліки треба, хлопцям — вчитися. Я гроші висилатиму.
Київ зустрів Петра холодним вітром і непривітною суєтою. Він, господар своєї землі, став "робочою одиницею" на об'єкті в районі Осокорків.
— Слухай, шаргородський, — казав йому виконроб, молодик у дорогому пальті, який ніколи не тримав у руках нічого важчого за айфон. — Мені плювати на твій досвід тракториста. Тут треба бетон заливати. Будеш в’язати арматуру. З восьмої до восьмої. Оплата раз на два тижні.
Петро жив у вагончику з п'ятьма іншими чоловіками. Пахло там немитими тілами, дешевим тютюном і відчаєм. Вечорами він виходив на балкон недобудованого 16-го поверху і дивився на вогні столиці.
— Бачиш, Миколо, — казав він напарнику-земляку. — Тут гроші рікою течуть. Квартири по сто тисяч доларів. А в нас у Писарівці амбулаторію закрили, бо п’ять тисяч на опалення не знайшли. Де справедливість? Казали — Майдан за народ. А вийшло — за нових панів. Ті, що прийшли, ще зліші. Жид за Україну не подумає, він тільки цифри в комп’ютері бачить.
Гроші він заробляв непогані, але ціни росли "як на дріжджах". Щоразу, приїжджаючи додому на вихідні, він бачив, як Оксана все глибше вростає в землю.
Частина 3: Плуг на жіночих плечах
Поки Петро закладав арматуру в київські хмарочоси, Оксана перетворювала писарівське обійстя на маленьку фортецю.
— А що робити? — казала вона сама собі, виходячи о четвертій ранку до корів. — Петро гроші шле, але ж і своє треба мати.
До двох корів додалося п’ятеро свиней. Потім — гуси, качки, індики. Подвір’я Писарівки перетворилося на галасливий конвеєр. Оксана не розгиналася над 50 сотками городу.
Її руки, колись ніжні руки медсестри, вкрилися глибокими тріщинами, які не відмивав жоден крем. Під очима залягли темні тіні. Вона більше не одягала красивих суконь у Шаргород на базар — тепер тільки старі штани Петра та хустка, зав'язана по-простому.
— Мамо, ви б хоч присіли, — казав Сергій, підхоплюючи відро з пійлом.
— Нема коли, синку. Треба встигнути до спеки картоплю обробити. А ввечері ще молоко здавати.
У селі ставало все тихіше. Школа ще працювала, але подейкували, що дітей возитимуть у сусідню громаду. Пошта відкривалася лише на кілька годин. Магазин зачинився, бо власник не витримав нових податків.
— Все пішло на смарку, — бурчав тесть Максим, сидячи на лавці. — Раніше за Януковича хоч якийсь порядок був. Знали, що завтра буде. А зараз — як у тумані. Всі тільки крадуть та про війну на сході кричать. А хто ж сіяти буде? Хто лікуватиме?
Петро приїжджав рідко. Він став дратівливим. Постійна втома та усвідомлення того, що він — чужий у великому місті, випалювали його зсередини.
— Оксано, я в Києві бачив, як вони там живуть, — казав він, дивлячись на засмальцьовані руки дружини. — Вони на одну вечерю в ресторані витрачають більше, ніж ми за місяць заробляємо. А нам кажуть — "патріотизм". Патріотизм на порожній шлунок довго не тримається.
Наприкінці 2016 року стало зрозуміло: Київ — це теж тупик. Роботи було більше, але гроші знецінювалися так швидко, що Петро не встигав їх міняти на продукти. Діти росли, старшому Тарасові треба було платити за диплом, а молодшим — збиратися до школи.
Саме тоді Петро вперше почув від знайомого про львівську фірму "Лиман", яка набирала людей на Польщу.
— Поїду, Оксано. Там хоч у валюті платять. Може, хоч дітям життя забезпечимо, бо тут нас просто з’їдять.
Оксана довго мовчала, дивлячись у вікно на порожню вулицю села. Вона знала: цей від’їзд змінить усе назавжди.
Чи хочете ви, щоб я ще детальніше розписав якусь частину цієї глави? Наприклад . Вечір опустився на Писарівку важкою, сирою ковдрою. Петро приїхав з Києва на вихідні — втомлений, із заляглими тінями під очима та запахом цементного пилу, який, здавалося, в’ївся йому під саму шкіру. Оксана саме закінчила поратися біля худоби. Вона зайшла до хати, важко дихаючи, і сіла на лаву, навіть не знявши робочої куртки.
На кухні, при світлі тьмяної лампочки (напруга в селі постійно стрибала), сидів тесть Максим. Він крутив у руках стару газету, де ще виднілися заголовки про "шлях до процвітання".
— Ну що там, зятю? — глухо спитав Максим. — Будується столиця?
— Будується, тату, — Петро поставив сумку на підлогу. — Тільки не для нас. Там тепер інший порядок. Знаєте, який? Хто хитріший, той і на коні. А ми для них — "ресурс". Я сьогодні бачив, як на об’єкт приїжджала комісія. Усі в вишиванках, а очі — як у вовків. Тільки й дивляться, де б ще відщипнути.
Оксана важко зітхнула, розв’язуючи хустку.
— А в нас, Петре, сьогодні корова захворіла. Лиска... Пам’ятаєш, яка вона була красуня? Ледве дихає. Раніше я б у амбулаторію збігала, там у нас ветеринарний відділ поруч був, медикаменти завжди про запас тримали. А тепер? Дзвонила в Шаргород, а там кажуть: "Виїзд платний, пальне дороге, чекайте до понеділка". А як чекати, коли вона на очах сохне?
Петро підійшов до дружини, поклав важку руку їй на плече. Він відчув, наскільки вона стала худою. Де та молода медсестра з Писарівки, якою він пишався? Перед ним була виснажена жінка, яка в сорок років виглядала на всі шістдесят.
— Ось вам і порядок, — подав голос Максим, ляснувши газетою по столу. — При Януковичі, хай би що там казали, був закон села. Була пошта — лист доходив. Була аптека — таблетка була. А зараз що? Тільки прапорами махають, а в хаті холодно. Ви помітили, що в селі навіть собаки менше гавкати стали? Нема на кого гавкати — молодь виїхала, хати стоять пусті, як вибиті зуби.
— Тату, не ятріть душу, — тихо промовила Оксана. — Воно ж так просто не буває. Хлопці кажуть — війна на сході, все туди йде.
— Війна... — Петро гірко засміявся. — На війну списують усе: і розкрадені дороги, і закриті лікарні. Знаєш, Оксано, я в Києві чув, як один "патріот" у дорогому костюмі казав: "Село — це баласт, воно нерентабельне". Чуєш? Ми з тобою — баласт. Мої мозолі, твої корови — це все їм не потрібно. Їм потрібна земля, щоб її загнати за кордон, і люди-раби, щоб обслуговували їхні маєтки.
Сцена 5: Рішення, що пахне чужиною
Ця розмова стала останньою краплею. Наступного дня Петро вийшов у двір. 50 соток городу, які раніше були гордістю родини, тепер здавалися чорним морем, яке повільно затягувало Оксану в глибину. Він бачив, як вона тягне важкі відра з пійлом, як спина її згинається під вагою мішка з зерном.
— Все, Оксано. Досить, — сказав він, коли вона проходила повз нього.
— Що досить, Петре?
— Досить знущатися з себе. В Києві я більше не зароблю — там ціни з’їдають зарплату швидше, ніж я її отримую. Долар уже по тридцять, а за зміну платять стільки ж, як і при восьми. Я дзвонив до Львова. Фірма "Лиман". Збирають групу на Польщу.
Оксана впустила відро. Вода розлилася по втоптаній землі, утворюючи брудну калюжу.
— Петре... куди ж ти? А діти? А як я тут сама? Тесть уже зовсім не бачить, теща ледь ходить...
— А так ми просто вимремо, розумієш? — Петро взяв її за обличчя, заглядаючи в очі. — Тарасові за інститут треба платити, інакше виженуть. Сергію на осінь куртку нема за що купити. Ми тут як у пастці. Як був порядок — ми знали, на що розраховувати. А зараз нас просто повільно душать. Там, у Польщі, хоч у злотих платять. Я буду висилати. Знаймемо сусіда, хай помагає орати.
— Не хочу я ніяких грошей, Петре... Хочу, щоб ти вдома був. Щоб як раніше: ти з тракторного стану, я з амбулаторії, і разом вечеряємо.
— "Як раніше" вже не буде, Оксано. Той світ розбили. Ті, хто прийшов після Майдану, його просто розтоптали. Вони обіцяли гідність, а дали нам лише злидні та квиток в один кінець.
Тієї ночі в хаті довго не гасло світло. Оксана збирала чоловікові сумку. Вона складала теплі шкарпетки, домашнє сало, сухарі. Кожна річ була просочена її сльозами. Вона відчувала, що цей виїзд — це не просто заробітки. Це визнання поразки. Поразки їхньої мрії про спокійне життя в рідній Писарівці.
А над селом панувала тиша. Тільки десь у районі Шаргорода гудів дорогий джип якогось нового чиновника, що летів нічною дорогою, не помічаючи ні ям, ні людей, що жили в цих ямах. Порядок помер. Починалася ера виживання.Львів зустрів Петра непривітним мокрим снігом і галасом, від якого паморочилося в голові. Після тихої, завмерлої Писарівки це місто здавалося іншою планетою. Петро стискав у руці потерту сумку, в якій лежало сало, пара змінної білизни та надія на те, що польські злоті врятують його родину від остаточного зубожіння.
Офіс фірми «Лиман» знаходився в напівпідвальному приміщенні неподалік від центру. Там уже товпилися чоловіки — такі ж самі заробітчани, з обвітреними обличчями та натрудженими руками.
— О, ще один «східняк» прибився, — кинув дебелий хлопець у спортивному костюмі, звертаючись до своїх товаришів. — Ти звідки, дядьку?
— З Вінниччини. Шаргородський район, — спокійно відповів Петро, хоча всередині все напружилося.
— Вінниця? То ви там майже москалі для нас, — зареготав хлопець. — Тут у нас бригада зі Стрия та Самбора. Ми вже знаємо, як панів обходити. А ти дивись, не підведи, бо через одного дурня всю зміну оштрафують.
Петро промовчав. Його серце стислося від образи. «Свій серед чужих, чужий серед своїх», — промайнуло в голові. Він працював на цій землі все життя, його діти розмовляли українською, він знав кожну травинку в Писарівці, а тут, у Львові, він раптом став «не таким» українцем.
— Прізвище! — крикнула дівчина за столом, не піднімаючи очей від монітора.
— Коваль Петро Степанович.
— Контракт підписуйте. Їдете на меблеву фабрику під Лодзь. Робота важка, зміна — дванадцять годин. Житло — хостел, вираховуємо із зарплати. Питання є?
— А платитимуть вчасно? — спитав Петро.
— Як напрацюєш, так і матимеш. Наступний!Автобус «Еталон», набитий чоловіками, годинами стояв на пункті пропуску «Шегині». У салоні пахло дешевою ковбасою, перегаром та тривогою. Петро дивився у вікно на довгу вервечку машин.
— Бачиш, Петре, — шепотів сусід по сидінню, такий же мовчазний чоловік із Хмельниччини, — оце і є наша «євроінтеграція». Раніше ми до сусіда в гості ходили, а тепер стоїмо, як худоба на огляді. Поляки нас не чекають. Їм наші руки треба, а не ми самі.
— Та я розумію, — відказав Петро. — Тільки гірко це. Вдома все розвалили, школи закривають, амбулаторію мою жінку вигнали... А тут ми — дешева сила. Якби влада за народ думала, ми б зараз у Писарівці кукурудзу збирали, а не тут у чергах гнили.
Польський прикордонник зайшов у автобус з виглядом господаря життя. Він брав паспорти двома пальцями, ніби боявся замазатися.
— Куди єдзеш? До праци? — питав він з легкою усмішкою.
Петро кивнув. Йому хотілося крикнути, що він — найкращий тракторист району, що в нього вдома господарство і четверо синів, але він лише стояв, опустивши голову, чекаючи на штамп, який давав право бути рабом на чужій фабриці.Меблева фабрика була величезним ангаром, де повітря було сизим від деревного пилу та їдкого лаку. Петро потрапив у цех шліфування.
Перші дні були пеклом. Спина, яка звикла до сидіння в тракторі, тепер кричала від болю після дванадцяти годин стояння на ногах. Пальці німіли від вібрації шліфувальної машинки.
— Швидше, Петре, швидше! — кричав бригадир-поляк. — Рушайся, бо норму не дамо!
Але Петро не здавався. Його підганяла думка про Оксану. Він заплющував очі й бачив її — як вона в Писарівці тягне важкі відра, як обробляє ті нескінченні 50 соток городу. «Я мушу заробити. Мушу», — повторював він собі.
Мову він вивчив дивно швидко. Мабуть, допомогла близькість польської до його рідної подільської говірки. Вже за два місяці він міг порозумітися з паном директором.
— Ти, Петро, добрий робітник, — казав йому власник фірми. — Не те що твої львівські колеги. Ті тільки палять та про політику теревенять.
Це викликало ще більшу заздрість у бригаді.
— Дивись, шаргородський уже панові підтакує, — шипіли за спиною галичани. — Може, тобі ще й ковбаси окремо видати?
Петро лише міцніше стискав зуби. Він приїхав сюди не за дружбою, а за порятунком для своєї родини.Найважчими були вечори в хостелі. Вісім чоловіків у кімнаті, двоярусні ліжка, спільна кухня з однією сковорідкою. Петро діставав телефон і вмикав «Вайбер».
— Оксано, як ви там? — питав він, дивлячись на втомлене обличчя дружини на маленькому екрані.
— Тяжко, Петре... Лиска отелилася, але теля слабке. Хлопці помагають, але ж їм вчитися треба. Тарас каже, що диплом захистить і теж кудись поїде, бо в Шаргороді роботи нуль. Завод харчовий закрили остаточно. Кажуть, власники втекли за кордон.
— Я гроші вчора вислав, — казав Петро. — Купи Сергію куртку, і собі щось... Оксано, ти хоч спиш трохи? Ти на відео зовсім чорна стала.
— Сплю, Петре, сплю... — Оксана відводила очі. Вона не хотіла казати, що сьогодні цілий день копала картоплю сама, бо тесть зліг із серцем, а ветеринара так і не знайшли — амбулаторія ж стоїть пусткою.
— Знаєш, що я тут подумав, — Петро переходив на шепіт, щоб не чули сусіди. — Якби ми тоді, у тринадцятому, знали, чим це скінчиться... Чи пішли б ми на ті площі? Гроші я заробляю гарні, Оксано, але ціна... Ціна така, що я дітей своїх не бачу, як вони ростуть. Володя вже вищий за мене, мабуть?
— Вищий, Петре. І такий же впертий. Каже — піде в армію, як вісімнадцять стукне. Каже, треба Україну захищати.
— Хай Бог милує, — хрестився Петро. — Назахищалися вже... Влада тільки кишені набиває, а наших дітей під кулі? Не пускай його, Оксано! Чуєш?
Так минали роки. Кожні пів року Петро приїжджав додому на два тижні. Це були дні короткого щастя, які пролітали як одна мить. Він бачив, як руйнується Писарівка: магазин забили дошками, школу готували до закриття «через малу кількість учнів». Люди виїжджали цілими вулицями.
Україна, за яку вони так вболівали у 2014-му, перетворювалася на країну порожніх хат і старих людей, які чекали на переказ із Польщі чи Чехії. Петро повертався на фабрику, до запаху лаку та зневажливих поглядів львів’ян, відчуваючи, що він — частина величезного механізму, який висмоктує життя з його рідної землі.
Він ще не знав, що 2022 рік готує йому такий удар, після якого жодні гроші світу не матимуть значення.Ранок, коли зупинилося серце
24 лютого 2022 року в польському хостелі під Лодзю почалося не з будильника, а з дикого крику в коридорі. Петро підхопився на ліжку, серце калатало в ребра, як спійманий птах.
— Вставайте! Війна! Росія на Київ пішла! — кричав хтось із львів’ян, бігаючи по кімнатах з телефоном.
Петро тремтячими руками схопив свій мобільний. Десять пропущених від Оксани. Його пальці ледь попадали по кнопках.
— Оксано! Ви живі?! — закричав він у слухавку, щойно вона відповіла.
— Петре... — голос дружини був сиплим, далеким. — У Шаргороді гуде... Літаки летять, небо чорне. Хлопці... хлопці вдягаються.
У Петра всередині все захололо.
— Які хлопці?! Куди?!
— Тарас і Сергій... Сказали, чекати не будуть. Поїхали в район, у воєнкомат. Володя теж з ними поривався, ледве втримала, плаче, каже, що він не боягуз... Петре, що ж це коїться? Казали ж — домовляться! Влада ж обіцяла мир!
— Влада... — процідив Петро, дивлячись у вікно на спокійне польське місто, яке ще спало. — Влада свою справу зробила, Оксано. Тепер нашими дітьми дири затикатимуть. Я повертаюсь. Чуєш? Збираю сумку і їду!
Частина 2: Останній поріг
Петро добирався додому три доби. Кордон стояв у заторах — жінки з дітьми тікали на Захід, а чоловіки з обвітреними обличчями йшли пішки на Схід. Коли він нарешті в’їхав у Писарівку, село здалося йому мертвим. Тільки пси гавкали з якоюсь особливою надривною люттю.
Він забіг у хату. Оксана сиділа біля столу, на якому лежали три повістки. Володя, молодший, стояв біля вікна, стиснувши кулаки.
— Де вони? — видихнув Петро.
— Поїхали вчора на Гайсин, на збірний пункт, — Оксана підняла на нього очі, і Петро вжахнувся. За три дні вона постаріла на десять років. Очі стали порожніми, як вигорілий степ. — Тарас сказав: «Тату не кажи, хай працює, ми самі впораємось».
Петро підійшов до Володі, поклав руку на плече. Син обернувся — у погляді вже не дитина, а чоловік, який побачив безодню.
— Тату, я теж піду. Я не буду вдома сидіти, поки братів вбивають.
— Сядь! — гаркнув Петро. — Один ти залишився! Хто за матір’ю дивитиметься? Хто господарство триматиме? Ти бачиш її?!
Він глянув на Оксану. Вона машинально перебирала пальцями край скатертини. У хаті пахло валеріанкою і сирістю.
— Знаєш, що гірко, Оксано? — Петро сів навпроти. — Що ми все життя для них будували. Я в Польщі спину гнув, ти тут у землі рилася. Вірили, що вивчимо, що весілля зіграємо. А тепер вони їх забирають, як дрова для багаття. А ті, що цю війну допустили, їхні діти в Монако зараз на пляжах лежать. Жид за Україну не помре, він за Україну тільки поплаче в телевізорі, а вмиратимуть наші писарівські хлопці.
Частина 3: Похоронні дзвони
Перша похоронка прийшла в травні 2023-го. Тарас. Загинув під Бахмутом, прикриваючи відхід своєї групи. Коли в двір зайшли військові з прапором, Оксана навіть не крикнула. Вона просто почала повільно осідати на землю, як підкошений сніп.
Писарівка ховала Тараса всім селом. Труна була закрита. Петро стояв біля могили, і здавалося, що він витесаний з граніту. Тільки щелепи так стискалися, що чути було скрегіт зубів. Поруч стояли сусіди, плакали, а Петро дивився на представника адміністрації, який говорив красиві слова про "героїзм" і "незламність".
"Героїзм..." — думав Петро. — "А де твій син, начальнику? Чого він не в цьому ящику?"
Не встигли вони зняти чорні хустки, як через два місяці — знову бус біля воріт. Сергій. Авдіївка. Пряме влучання снаряда.
Оксана більше не плакала. Вона замовкла. Взагалі. Вона ходила по двору, годувала качок, свиней, але робила це як автомат. Погляд її був спрямований кудись крізь стіни, крізь людей. Писарівка почала її боятися — вона стала схожа на чорну хмару, що приносить біду.
А потім — третій удар. Повідомлення: "Володимир Коваль — зник безвісти під час виконання бойового завдання". Згодом волонтери знайшли його на відео з полону. Худий, побитий, але живий.
— Живий... — вперше за пів року промовила Оксана, і цей звук був схожий на скрип іржавих дверей. — Петро, він живий...
Частина 4: Падіння в безодню
Це "живий" стало для Петра останньою краплею. Він зрозумів, що нічого не може вдіяти. Він, який все життя міг полагодити будь-який трактор, міг виростити хліб, тепер був безсилий перед цією м'ясорубкою.
Він почав пити. Спочатку потроху, щоб заснути, щоб не бачити уві сні обличчя Тараса. Потім — безпросвітно.
Він тинявся по Шаргороду, шукаючи когось, хто б міг допомогти з обміном сина. Але скрізь бачив лише байдужі обличчя чиновників та ТЦК-шників, які полювали на людей.
— Ти бачиш, що робиться? — кричав він у центрі Шаргорода біля закритого магазину. — Сини в землі! Останній у полоні! А ви мене за документи питаєте?! Де ваша правда?!
Його обминали стороною. Петро став місцевим божевільним, привидом колишньої величі Писарівки. Господарство занепадало. Свині кричали голодні, корови стояли недоєні — Оксана просто не мала сил підвестися з ліжка.
Наприкінці 2024 року світ навколо них остаточно згас. Школу в селі закрили — останні три дитини поїхали з батьками в Європу. Пошта згнила. Магазин забили дошками. Писарівка перетворилася на цвинтар із живими людьми, які просто чекали свого кінця.
Петро сидів на порозі, тримаючи в руках порожню пляшку, і дивився, як над обрієм згущується темрява. Він не знав, що завтра його життя зробить останній, найстрашніший поворот.Зима 2025 року видалася лютою. Шаргород нагадував прифронтове місто, хоча канонади тут чутно не було — тут панувала інша війна, тиха і підла. Петро стояв біля зачиненого магазину «Побутова хімія», де тепер лише вітер гойдав іржаву вивіску. В руках він стискав пляшку дешевої горілки, яка була його єдиним «знеболювальним» від пам’яті про два свіжих хрести на писарівському цвинтарі.
Раптом до тротуару різко під’їхав пильний мікроавтобус. З нього вискочили троє в камуфляжі.
— Документи, шановний! — гаркнув молодий хлопець, чиє обличчя було закрите балаклавою.
— Які документи? — Петро повів каламутним поглядом. — У мене два сини в землі... Тарас і Сергій... Ви їх спитайте...
— Не блазнюй, діду. В бус заходь! — один із військових штовхнув Петра в спину.
— Куди?! Мені п'ятдесят шість років! У мене жінка чорна від горя! — Петро спробував відштовхнути нападника, але роки важкої праці та алкоголь зробили свою справу. Його повалили обличчям у брудний сніг.
Удар прикладом під дих вибив повітря. Його закинули в салон, де вже сиділи такі ж самі налякані чоловіки — хтось із Шаргорода, хтось із сусідньої Мурафи.
— Куди нас? — спитав хтось пошепки.
— На м’ясо, — відповів Петро, спльовуючи кров на підлогу. — Туди, де наші діти закінчилися. Тепер наша черга, щоб панам у Києві краще спалося.У районному центрі комплектування ніхто не дивився на медичні картки. ВЛК нагадувала театральну постановку.
— Болить спина? Грижі? — лікар навіть не підняв очей від бланка. — Нічого, в окопі вирівняється. Наступний!
— У мене син у полоні! Я останній чоловік у роду! — кричав Петро, стоячи в одних трусах посеред холодного кабінету.
— Батьківщина кличе, — цинічно кинув воєнком. — Придатний.
Місяць у Новояворівську на полігоні пройшов як у тумані. Петра вчили стріляти з автомата, який він востаннє тримав тридцять років тому. Але він не слухав інструкторів. Він дивився на молодих хлопців, які жартували, і бачив у них своїх Тараса й Сергія. Йому хотілося кричати: «Тікайте! Вас обманули!», але мовчав, знаючи, що вороття немає.
Він бачив, як командири крадуть солярку — так само, як колись у колгоспі, тільки тепер за це платили не зерном, а людським життям. «Жиди при владі, — думав він, — вони й на наших кістках бізнес зроблять».
Частина 3: Куп’янськ. Межа 2026-го
Січень 2026 року. На Куп’янському напрямку земля промерзла так, що лопата відскакувала від неї, як від бетону. Петро сидів у вузькому, вогкому бліндажі. Поруч догорала буржуйка, від якої більше було чаду, ніж тепла.
— Чуєш, Петре, — озвався напарник, вчитель із Вінниці, — кажуть, наступ буде. Знов нас вперед кинуть без артпідтримки.
— Хай кидають, — Петро витягнув із кишені засмальцьовану фотокартку Оксани. — Мені вже не страшно. Мої хлопці там чекають. Тільки Оксану шкода... Хто їй води принесе? Хто дров нарубає?
Над окопами завив снаряд. Земля здригнулася. Петро заплющив очі й раптом чітко відчув запах... запах свіжозораної землі в Писарівці 2005-го року. Він побачив Оксану в білому халаті, почув сміх синів, які біжать до нього через поле ячменю. Це було так близько, що можна було торкнутися рукою. А потім прийшов вогонь і темрява.У Писарівці 2026 року весна не пахла квітами. Село майже вимерло. Школа стояла з вибитими вікнами, через які вітер заносив торішнє листя. Амбулаторія давно поросла чагарником, перетворившись на лігво для бродячих псів.
Оксана стояла біля хвіртки. Вона вже не тримала корів — останню Лиску забрали за борги за електрику ще восени. Вона не садила город — руки більше не слухалися. Вона просто стояла, вдягнена в усе чорне, схожа на обгорілий стовбур дерева.
До воріт під’їхала знайома біла машина з червоним хрестом. Але це була не «швидка», а волонтери.
— Оксано Григорівно... — почав молодий хлопець, знімаючи шапку.
Вона не плакала. Вона знала. Вона просто дивилася повз нього, туди, де над Шаргородом піднімався сірий дим.
— Петра немає? — спитала вона голосом, у якому не залишилося життя.
— Пропав безвісти під Куп’янськом. Позиції накрило...
Оксана кивнула. Вона розвернулася і повільно пішла до порожньої хати. У неї не залишилося нікого. Один син у полоні, про якого всі забули, двоє в землі, чоловік у невідомості. Велика, родюча земля Писарівки, яка колись обіцяла щастя, тепер стала для неї в’язницею.
Вона сіла біля ікон, де поруч із Миколаєм Чудотворцем стояли фотографії її чоловіків.
— Ну що, Петре... — прошепотіла вона. — Пожили трохи за Януковича, як ти казав... А тепер і вмирати нікому. Справедливість прийшла. Європа прийшла. Тільки в хаті холодно, і серця немає.
Над Писарівкою заходило сонце 2026 року. Сонце над пусткою, де колись жили люди, які вірили в завтрашній день, а залишилися лише тіні та полин, що заглушив усі стежки.Минув березень 2026 року. Сніги в Писарівці сходили неохоче, залишаючи по собі брудні рани на розбитих дорогах. Оксана вже майже не виходила з хати. Вона сиділа в холодній кухні, загорнута в стару Петрову куфайку, і дивилася, як за вікном сіріє небо. Вона чекала лише на одне — коли серце нарешті втомиться битися.
Раптом біля хвіртки рипнули двері. Оксана не ворухнулася — певно, знову вітер бавиться іржавими завісами. Але в сінях почулися важкі, невпевнені кроки. Двері відчинилися, впустивши хмару холодного повітря.
На порозі стояв чоловік. Страшенно худий, з обличчям, посіченим шрамами, і очима, в яких застиг жах глибоких підвалів. Це був Володя. Молодший. Той, кого вона вже не сподівалася побачити.
— Мамо... — прохрипів він.
Оксана повільно піднялася. Її руки затремтіли. Вона підійшла, торкнулася його обличчя — гострого, як лезо бритви.
— Сину... Володю... Ти звідси... звідти?
— Обміняли, мамо. Нас було двадцятеро... решту не віддали.
Він сів за стіл, на те саме місце, де колись сидів Петро. Оксана кинулася до печі, намагаючись знайти хоч щось їстівне, але Володя зупинив її, взявши за руку. Його пальці були холодними, як лід.
— Тато де? — спитав він, дивлячись на порожнє крісло батька.
Оксана заніміла. Вона не знала, як сказати синові, що від їхнього роду залишилися тільки вони двоє — одна стара жінка і один зламаний солдат.
— Немає тата, синку. Під Куп’янськом... зник. І братів твоїх немає. Тільки хрести на горі.
Володя заплющив очі. Сльоза прокотилася по глибокому шраму на щоці.
— Знаєш, мамо... в полоні я все думав: за що ми так страждаємо? Чому наша Писарівка померла? Нас кинули, як непотріб. Ті, що в Києві прапорами махають, вони про нас і не згадали. Батько казав — жиди при владі про свій карман дбають... Тепер я знаю, що він був правий. Ми для них — просто цифри в звітах.
Він витягнув із кишені стару, потерту монету — польський злотий, який колись йому привіз батько як сувенір.
— Це все, що в мене залишилося від колишнього життя.
Наступного ранку Володя вийшов на подвір’я. Він дивився на занедбаний сад, на порожні сараї, де колись мукала худоба і ґелґотали качки. Він бачив руїни амбулаторії вдалині та забиті дошками вікна школи.
— Ми відбудуємо, мамо? — спитав він, хоча сам не вірив у свої слова.
— Немає кому будувати, синку, — тихо відповіла Оксана. — У селі залишилися одні вдови та старі. Влада забрала у нас чоловіків, забрала роботу, забрала надію. Тепер тут тільки вітер хазяїн.
Вони стояли вдвох посеред порожнього двору під свинцевим небом 2026 року. Писарівка, колись квітучий рай Шаргородського району, мовчала. Це була тишина цвинтаря, над яким немов прокляття висіли слова Петра, сказані колись у хвилину розпачу: "Ми для них — баласт".
Сонце сідало за горизонт, освітлюючи руїни великої селянської мрії. Історія Петра та Оксани закінчилася там, де й почалася — на рідній землі, яка стала для них і колискою, і могилою.